Соціокультурні заходи

                                   

Лохвицька районна централізована бібліотечна система

     Життя як пісня

музична година – портрет

загальносистемний соціокультурний  захід у І кварталі 2020 року

30 січня – 120 – а річниця  від дня народження композитора

 Ісака Осиповича Дунаєвського

30.01.1900 – 25.07.1955

народився в м. Лохвиця   

01 Марш із кінофільму «Веселі хлоп’ята»

Ведучий: Ви всі, звичайно, впізнали знайому мелодію. Так, це Ісак Осипович Дунаєвський,  видатний композитор, диригент, скрипаль, громадський діяч, один з основоположників оперети, музичної комедії. Але найбільше його звання – він наш земляк, народився в місті Лохвиця.  Якщо трапиться кому йти вулицею Гоголя, зупиніться біля будинку номер десять. Саме тут народився уславлений композитор, тут пройшло його дитинство і юність, тут розпочалась його творча біографія.

Ведучий: «Я пісні все віддав сповна»… Це рядки однієї з пісень Ісака Осиповича, який дійсно всю свою творчість присвятив її величності пісні. Минуло 120 років від дня народження композитора, та його пісні були і залишаються улюбленими мелодіями, під його музику виросло не одне покоління людей.

Ведучий: Не втратили своєї чарівності, не застаріли вони і сьогодні. Тому вам, певно, буде цікавою наша розповідь про життя дивовижної людини – композитора І.О.Дунаєвського та його «нестаріючих» піснях.

Ведучий: Ісак Беру Йосиф Бецалів Цалієвич (таке повне ім’я Дунаєвського) народився 30 (18) січня 1900 року в Лохвиці, в сім’ї заможного банківського службовця. Євреї, як іспанські гранди, вважали, що чим більше у чоловіка імен, тим більше у Всевишнього для нього дарунків. Родинне прізвище утворилося від назви річки Дунай, на березі якої проживали предки Дунаєвських, доки одного з них доля не привела до Лохвиці.

Ведучий: Дід Ісака, Симон Бецалів, був відомим синагональним кантором, знався в музиці, написав чудові єврейські гімни. Батько — Цалі Симонович, працював касиром в місцевому банку з чудернацькою назвою «Общество взаємного кредиту», а також мав власний комерційний бізнес — виготовлення фруктової води, яку вважали найкращою в Лохвиці.

Ведучий: Мати Розалія Ісаківна — мала чудовий голос, грала на скрипці та клавікордах (попередник рояля). Разом з родиною проживав рідний брат батька — Самуїл, професійний музикант, композитор, якого в Лохвиці місцеві мешканці вважали диваком, занесеним в Лохвицю «зеленим потягом з іншої планети…». Він був володарем великого грамофона і щосуботи з будинку Дунаєвських долинали звуки музики.

Ведучий: Але більш звучним був міський оркестр, який кожної неділі грав у міському саду під керівництвом скрипача Лантуха. До речі, дядя Самуїл писав для цього оркестру музичні твори і виступав в ролі музичного консультанта.

Ведучий: Крім того, у місті з кінця 19 століття діяла напівпрофесійна театральна трупа, а із зведенням у 1901 році Народного дому, який збудували, як справжній театр, вона отримала постійну сцену. Відтоді Лохвиця стала відомим театральним містом. Сюди приїздили на гастролі мандрівні театральні трупи з Петербурга, Москви, Полтави, Катеринослава, Одеси, Полтави.  Сім’я постійно відвідувала спектаклі відомих театральних колективів, з захопленням слухали Марію Заньковецьку, Панаса Саксаганського та інших корифеїв української сцени. 

Ведучий: При театрі працював і оркестр із складу лохвицьких музикантів. Тут ставили не тільки драматичні п’єси, а й музичні вистави. Варто зазначити, що місцеві музиканти володіли високою музичною культурою. У їхньому виконанні звучали твори Фредеріка Шопена, Петра Чайковського, Ференца Ліста, Едварда Гріга та інших видатних зарубіжних і вітчизняних композиторів.

Ведучий: Ось у такій благодатній театрально – мистецькій атмосфері міста розвивався талант Ісака Дунаєвського. Дунаєвський згадував: «… саме в цей час і саме в ці роки зародилась в мене любов до мелодії, до музики».

Ведучий: У сім'ї, до речі, дуже шанували музику, тож невипадково, певне, звідси вийшли й стали знаменитими на всю країну одразу три композитори – три брати: Ісак, Зиновій і Семен Дунаєвські та ще два відомі диригенти – Борис та Михайло.

Ведучий: Музика з дитинства ввійшла в життя майбутнього композитора. Коли виповнилося шість років старшому брату Борису, запросили вчителя — режисера місцевого театру Дьякова, який також був прекрасним піаністом. Тоді в будинку і з’явився новий предмет, виписаний з Києва, — піаніно фірми «Дидерикс», який замінив клавікорди. 

Ведучий:  У чотири рочки хлопчина Шуня або Дуня (так його називали рідні) вже почав освоювати фортепіано, а у шість років вже опанував музичну грамоту і на слух міг підбирати мелодії, віртуозно грав на скрипці. У 7 – 8  років він уже став маленьким музикантом, гастрольні маршрути якого пролягали будинками близьких друзів родини Дунаєвських. 

Ведучий:  Батько, який рано помітив здібності хлопчика до музики, прагнув дати синові  спеціальну освіту. У вісім років перші уроки гри на скрипці Ісак бере у місцевого музиканта – любителя Григорія Полянського. У десять років Ісак почав писати перші музичні п’єси, тексти до яких придумував сам. 

Ведучий: Весною 1910 року Ісак з Борисом складали іспити до Лохвицького реального училища, середнього навчального закладу для хлопчиків, який тільки – но відкрився в Лохвиці. Хоч іспити брати склали на «відмінно», але в прийомі до училища їм було відмовлено. Існував ценз, за яким кількість єврейських дітей у середніх навчальних закладах суворо обмежувалася.

Ведучий: Тож коли діти почали підростати, сім'я переїхала до Харкова. Для того, щоб проживати єврею в Харкові, потрібно було мати соціальний статус хоча б дрібного ремісника, тобто вирішити питання «черты оседлости», введену царатом. Питання було вирішено таким чином:  дітей віддали учнями до майстра—палітурника, і вони, склавши іспит, одержали звання підмайстрів. Шлях до навчання був відкритим.  

Ведучий: У 1910 році батько віддав Ісака Дунаєвського до приватної музичної школи у Харкові. Харківське училище імператорського російського музичного товариства було на ті часи явищем примітним. Тут бували кращі музиканти того часу: Чайковський, Рахманінов, Скрябін. А засновник училища Ілля Слатін підтримував високий статус закладу ретельним підбором педагогів. 

Ведучий: Десятирічного Дунаєвського призначили в підготовче відділення, а після іспитів зарахували на третій курс училища в клас професора Костянтина Гористого. Це була людина – легенда, талановитий скрипаль, композитор і друг Петра Чайковського.

Ведучий: Пізніше приїхав молодий педагог із Санкт – Петербурга Йосип Ахрон. У них було багато спільного.  Ахрон із задоволенням грав, слухав і сам писав музику. Перші твори свої Дунаєвський створив саме під керівництвом Ахрона. Він же переконав батька юного Ісака купити хлопчикові дуже дорогий інструмент – скрипку Аматі! 

Ведучий: Навчаючись в Харкові одночасно у двох навчальних закладах: приватній гімназії і музичному училищі – талановитий юнак формується як музикант і особистість.

Ведучий: З п’ятнадцяти років Ісак починає активно займатися музичною творчістю. Тільки за півроку, за свідченням брата, у нього набирається до півсотні закінчених музичних творів. Ісак вчився грати на скрипці у професора Йосифа Ахрона і згодом професійно оволодів всіма тонкощами цього інструменту. Особливо він полюбляв патетику звучання скрипки, що згодом стане основою для його маршів. А ще – складав романси, фортепіанні п'єси, квартети. 

Ведучий: Ісаку Дунаєвському було 17 років, коли почалася революція. Після революції музичне училище, в якому вчився Ісак Дунаєвський, перетворили на консерваторію, де і продовжував вчитися майбутній композитор по класу скрипки. За станом здоров’я його не взяли до війська ні червоні, ні білі. Влітку 1918 року Ісак Дунаєвський закінчує гімназію із золотою медаллю і хоча мріє тільки про музичну кар’єру, не покидаючи навчання в консерваторії, вступає до Харківського університету на юридичний факультет. Це була поступка батьку, який не залишав надії дати синові надійну професію.

Ведучий:  У 1919 році більшовики ввели свої паспорти. У новому документі в Ісака змінюється ім’я: Ісак Цалієвич став Ісаком Йосиповичем, пізніше Ісаком Осиповичем.

Ведучий: Після закінчення консерваторії у 1919 році, почалася його робота в Харківському російському драматичному театрі. Ісак Дунаєвський серйозно зайнявся композиторством. Цікаво, що у більшості біографій Дунаєвського згадується, що він був у театрі завідувачем музичною частиною, композитором, диригентом, але при цьому забувають, що перш ніж "завідувати", Дунаєвський працював і піаністом, і скрипалем. Про його працьовитість ходили легенди. Композитор пише музику для спектаклів за один—два дні. У цей час він пише свій перший великий вокальний твір — сюїту «Пісня піснею». Його поважають і цінують у театрі.

Ведучий:  Дебют Дунаєвського як театрального композитора відбувся 1920 року виставою "Одруження Фігаро", а як диригента – роком пізніше постановкою "Періколи" Ж.Оффенбаха.

Ведучий: У зв’язку з подіями громадянської війни, коли життя у місті ускладнилося, Ісак приїздить на кілька місяців до рідної Лохвиці й поринає тут у гущу культурно – мистецького життя. Зокрема, він виступає у місцевій газеті «Известия», як публіцист, пропагуючи музичну культуру й закликаючи сучасників оволодівати всебічними знаннями, шанобливо ставитися до мистецьких надбань попередніх поколінь. Він також стає одним із організаторів Народного університету культури й сповна віддається роботі в ньому, виступаючи з лекціями, на сцені Народного дому виступає з фортепіанними концертами.

Ведучий: Ісак Дунаєвський також брав участь у виставах місцевої театральної трупи. Йому навіть довелося грати роль лікаря Чебутикіна у п’єсі А.Чехова «Три сестри». Лохвичанам дуже подобалася віртуозна гра їхнього уславленого земляка на роялі. До речі, цей музичний інструмент, якому понад 100 років, нині зберігається у Лохвицькому краєзнавчому музеї імені Г.С.Сковороди. Про цей період своєї творчої діяльності композитор згадував з особливим теплом. 

Ведучий: З новою економічною політикою Москва стає центром музично – театрального мистецтва. У травні 1924 року Ісак Дунаєвський залишає Харків та їде до Москви. У Москву він приїхав уже досвідченим композитором. За п'ять років роботи у столиці Ісак встиг побути музичним керівником у чотирьох театрах, серед яких і такі відомі, як "Ермітаж" і Театр сатири.

Ведучий: Найбільший розквіт творчості І. Дунаєвського пов’язаний із Ленінградом (нині — Санкт-Петербург). В 1929 році Дунаєвського запросили для роботи головним диригентом в естрадний театр «Мюзик – хол», де на той час виступав зі своїм джаз – оркестром Леонід Утьосов. Тут і відбулась зустріч двох чудових музикантів, що переросла у багаторічну дружбу. Дунаєвський захопився джазом і почав писати музику для ансамблю Утьосова. В період їх спільної роботи виник самобутній стиль Дунаєвського, названого «пісенним джазом».

Додавши елементи джазу в масову пісню, композитор дозволив їй звучати по – новому, джазові ритми придали їй активність і динаміку. 

02  «Как много девушек хороших»

Ведучий: До речі, саме у цей період Дунаєвський і починає активно працювати в кіно. Вважається, що все почалося з "Веселих хлоп'ят" (1934). Насправді ж "Веселі хлоп'ята" – це перший фільм, який приніс композитору всесоюзну популярність. А в кіно він почав працювати двома роками раніше, коли кінофабрика "Советская Беларусь" запропонувала Дунаєвському взяти участь у створенні звукового фільму "Перший взвод", потім були "Двічі народжений", "Вогні"… І, нарешті, "Веселі хлоп'ята". До речі, Леонід Утьосов, якого запросили на головну роль, одразу поставив умову, що музику писатиме саме Дунаєвський.

03 Увертюра до кінофільму «Веселі хлоп’ята»

Ведучий: А далі пішло – поїхало! Найяскравіше виявився талант І.Дунаєвського у музиці до фільмів  «Три товариші"» (1935), "Воротар" (1936), "Цирк" (1936), "Діти капітана Гранта" (1936), "Волга – Волга" (1938), "Світлий шлях" (1940), "Весна" (1947), "Кубанські козаки" (1949).

Ведучий: Однак мало хто знає, що музика музикою, але в цей же час композитор заробляв "на хліб" цілком прозаїчними речами – керував ансамблем пісні і танцю Ленінградського будинку піонерів, очолював ансамбль Центрального будинку культури залізничників у Москві, з яким побував на усіх фронтах Другої світової війни. В цей час разом з поетом В.Лебедєвим – Кумачем він написав близько 30 пісень, присвячених темам війни. Найбільш популярними з них стали на фронті і в тилу «На ворога, за Батьківщину, вперед!», «Дві подруги», «Їхав я із Берліна» та інші. Його велична «Пісня про Батьківщину» довгі роки була музичною емблемою Радянського Союзу, а з початку війни її мелодія стала позивним сигналом всесоюзного радіо.

Тривалий час Дунаєвський очолював Ленінградське відділення Спілки композиторів СРСР.

Ведучий: У перші повоєнні роки композитор повертається до роботи в кіно. Він написав музику до більш ніж 30 кінофільмів. У його кіномузиці пісні блискуче поєдналися з симфонічними картинами. Деякі симфонічні фрагменти (увертюра до "Дітей капітана Гранта", фінал фільму "Цирк", інтерлюдії у фільмі "Весна"), на думку музикознавців, ймовірно, являють собою частини ненаписаних симфоній. Прослухайте увертюру до кінофільму «Діти капітана Гранта».

04 Увертюра до кінофільму «Діти капітана Гранта»

Ведучий: Ісак Осипович Дунаєвський поклав початок весняному пісенному розливу. Він показав у пісенній творчості те, чим жив, про що думав, що відчував. Тематика пісень Дунаєвського дуже різноманітна. Про нього писали: «Він умів почути «музичну мову» народу і сказати на ній щось своє – нове і цінне – в цьому успіх його пісенної творчості». Сам Ісак Осипович в одній із своїх статей пише: «Пісня… Як лагідно на всіх мовах звучить це слово! Ніби в самій лагідності його народ висловлює свою любов до пісні. Чи можна уявити собі який-небудь, навіть дуже маленький народ, без пісень, що втілюють його радощі, його горе, його надії і прагнення. Поруч з історією народу йде пісня, в якій відображаються події народного життя. Пісня – це душа народу.»

Ведучий: Дунаєвський – насамперед романтик. Саме в романтизмі композитора криються  чаруючі якості його творчої особистості: мелодичний дар і глибокий ліризм. Музика прославленого композитора  не просто ввійшла в історію нашої музики, але і зараз не згубила своєї свіжості. 

Ведучий: Нині його б назвали автором популярних саундтреків. Адже більшість пісень Дунаєвського і справді написана до кінофільмів. Більше того – вони невід'ємна і органічна частина цих кінострічок, їхні візитівки. Однак парадокс у тому, що деякі фільми з часом забулися, а от пісні пішли в "самостійне плавання". "Марш веселих хлопців", "Пісня про Каховку", "Пісня про Батьківщину", "Марш ентузіастів", "Летіть, голуби" – стали знаковими піснями радянської епохи 1930-50-х років, невід'ємною частиною радянської масової культури. Вони живуть і донині.

Ведучий:  Він  був співцем мирного, щасливого життя. Невипадково чимало ліричних пісень Дунаєвського взагалі вважаються народними. Скажімо, коли вийшов на екрани фільм "Кубанські козаки", то мільйони глядачів – навіть із числа тих, хто уважно читав титри і помітив там прізвище "Дунаєвський" - вважали, що композитору належать лише певні мелодії, а більшість пісень - народні. Кажуть, що й сам композитор страшно розчулився, коли на якомусь концерті у провінції, де Дунаєвський був серед глядачів, одну з його пісень, яка виконувалась зі сцени, назвали народною. Ось одна із таких пісень: «Каким ты был, таким ты и остался».

05«Каким ты был, таким ты и остался»

Ведучий:  Пісні піснями, але Дунаєвський свого часу вийшов і на перші ролі і в жанрі оперети. Всього їх написано 12, а найкращі - "Золота долина" (1938), "Вільний вітер" (1947), "Біла акація" (1955). Крім своїх основних жанрів - оперети і кіномузики - Дунаєвський написав також чотири балети, багато інструментальної музики для естрадного та джазового оркестрів.

06 Пісня про Одесу. Оперета «Біла Акація»

Ведучий: Ісак Осипович писав: «Мою творчість я назавжди присвятив молодості. І без перебільшення можу сказати, що, коли пишу нову пісню чи інший музичний твір, я його в думках завжди адресую нашій молоді…, щоб вона росла і міцніла, щоб вона окриляла наше життя». Одна з пісень, присвячених молоді – чудова пісня «Летіть, голуби!», вперше прозвучала на Міжнародному фестивалі молоді та студентів в Берліні у 1961 році.

07 «Летіть, голуби!»

Ведучий: Беззаперечним королем маршів вважали Ісака Осиповича Дунаєвського, адже для його творчості найбільш типовими були бравурні пісні – марші, які відзначались рисами юнацької активності і спортивного завзяття, характерною рисою яких була динаміка пружних ритмів, загальний мажорний колорит. Марші  із  кінофільмів «Веселі хлоп’ята», «Воротар», «Весна», «Цирк» радують енергією, пафосом молодості, нестримним потягом до світла і активної дії.

08 Выходной марш. Цирк

Ведучий: Довгі роки творча дружба пов’язувала Дунаєвського і поета Матусовського. Вона принесла нам багато прекрасних пісень: «Вечір вальсу», «Шпаки прилетіли», «Шкільний вальс». Як не дивно, але Дунаєвському не раз приходилось пояснювати критикам, що сумний «Шкільний вальс» не пісня школярів, а спогади  випускників про школу, про шкільну вчительку, пісня почуттів, що народилися від цих спогадів.

Ведучий: Тема шкільного життя, незабутніх вражень дитинства довго хвилювала композитора: «Мені дуже хотілося створити таку ліричну пісню – спогади про шкільні роки, про милу та хорошу першу вчительку. Я хотів, щоб  школу любили та згадували, як рідну матір». 

Ведучий:  Цікаві спогади про історію написання «Шкільного вальсу» одного з очевидців, Віталія Скобельського, який у 80 – і роки проживав поруч із сестрою композитора у Полтаві: «Ця сива, інтелігентного вигляду худенька бабуся часто приходила "на вогник" у дім моєї квартирної хазяйки на затишній вулиці Короленка: вони бесідували, обмінювалися книгами, обговорювали телепередачі і навіть любили разом дивитися популярне тоді фігурне катання...

Якось у одній із телепередач прозвучав знаменитий "Шкільний вальс", і бабуся почала розповідати, що саме на її прохання Дунаєвський і написав цю пісню. Ось тоді я й дізнався, що Зіна Осипівна – це сестра композитора! Після війни вона працювала у полтавській школі №1 і саме 1950-го року мав відбутися її перший випуск. Так у травні того року "Шкільний вальс" тут уперше й прозвучав...»

09 «Шкільний вальс»

Ведучий: Так сталося, що  І.О.Дунаєвський більшу частину життя провів далеко від своєї батьківщини. Але, незважаючи на велику зайнятість творчою і громадською роботою, він підтримував зв’язки з рідним краєм.        

Ведучий: В перші післявоєнні роки в Лохвиці була створена дитяча музична студія, заняття в ній проводила вчителька Нонна Семенівна Забродська. Між нею і композитором зав’язалося регулярне листування. Такі ж зв’язки Дунаєвський підтримував з самодіяльним музикантом Миколою Григоровичем Перервою та колишнім завідуючим  районним відділом культури Стародубцевим. В тому, що дитяча музична студія у Лохвиці досить швидко перетворилася в музичну школу, є велика заслуга і композитора.

Ведучий: Невипадково, з 1980 року вона носить його ім’я. З листа Дунаєвського до Нонни Семенівни: «Шановна Нонна Семенівна! Від’їзд до Москви на гастрольні поїздки і велика зайнятість завадили мені відгукнутися вчасно не стільки на Ваш милий лист, скільки на ваше прохання про надання нот, на яке я хотів відповісти ділом. Сьогодні на ваше прохання нотний  магазин надсилає Вам досить велику кількість нот. Це мій дарунок моїм землякам – маленьким музикантам. Ви цілком можете й надалі розраховувати на мою допомогу, яку я й надалі постараюсь  виявляти акуратно і вчасно. Від усієї душі бажаю Вам успіхів у роботі. Прошу передати мої найкращі побажання вашим вихованцям. З щирим привітом і повагою Ісак Дунаєвський».

Ведучий: Дунаєвський творив для людей, він зумів серцем зрозуміти і відобразити в своїх піснях все, чим жив, про що мріяв наш народ в ті далекі роки. Він зумів побачити завтрашній день. І в цьому, можливо, і є довговічність його пісень, тому вони такі сучасні і сьогодні.        

Ведучий: Блискучий джазмен, Дунаєвський міг творити музику, не торкаючись інструмента. Оркестровку теж писав без партитури зі стенографічною швидкістю. Завжди усміхався, усмішка, здається, ніколи не сходила з його обличчя. Музика жила в ньому, виплескувала через край, здавалось, він ледь устигав її записувати. Був генієм музики, і, як кожний геній, жив повноцінним життям. Безумовно, не обходилося без заздрісників. Заздрили відвазі, з якою висловлював свої погляди на численні халтури від музики.

Ведучий: У одному з листів Ісака Осиповича були рядки, з яких можна зрозуміти, що іноді коїться в душі композитора: «У музиці немає таких нот і прийомів, які призначені для будівників комунізму або розпалювачів війни. В музиці є тільки емоційний образ. Коли слухаєш скерцо з Шостої симфонії Чайковського, заражаєшся грандіозним вихором руху… Чайковський ніколи б не став присвячувати свою музику, наприклад, будівництву гідроелектростанції. Тому всі розмови про образи сучасників сковують музику, штовхають авторів на обман і самообман». 

Ведучий: Заздрісники причепили Дунаєвському ярлик «придворного композитора», називали «співцем сталінської епохи». Нині, з погляду часу, маємо можливість відділити «зерно від полови». Справді, 1937 року Дунаєвський написав «Пісню про Сталіна», на яку Сталін, уперше почувши її, сказав: « Товариш Дунаєвський доклав свій чудовий талант, щоб цю пісню про товариша Сталіна  ніхто не співав». Цієї фрази вистачило, щоб викреслити його зі списку осіб, поданих на Сталінську премію.

Ведучий: Ми можемо назвати час, у якому живемо, благословенним уже бодай тому, що не мусимо жити в брехні та називаємо речі своїми іменами. Хтось вважає Дунаєвського співцем сталінської епохи. На це є проста відповідь – ніхто не може вибирати часу, коли йому жити і Дунаєвському вдалося здолати часові рамки та обмеження.

Ведучий: Незважаючи на те, що його творчість розвивалася у руслі ідеологічно вмонтованих чинників, що, безперечно, дуже сковувало великий талант композитора, його пісні та неповторні мелодії завжди народжуватимуть у серцях людей великі естетичні переживання і заряджатимуть їх силою життєствердного духу.

Ведучий: Творчість Дунаєвського вплинула на багатьох радянських композиторів. Дунаєвський — депутат Верховної Ради РРФСР 1-го скликання. Нагороджений 2 орденами, а також медалями.

Ведучий: Весь життєвий і творчий шлях композитора Ісака Осиповича Дунаєвського – це безперервний творчий пошук, вперта праця і закоханість у мистецтво.

 

Ведучий: Яким був І.О.Дунаєвський у звичайному, повсякденному житті? Друзі та близькі композитора запам’ятали його приємною та енергійною людиною, яка дуже любила життя. У ньому приваблювало все: щедрість душі та незвичайна людська доброта, допитливість і цілеспрямованість, колосальна працездатність.

 

Ведучий: Композитор залишив нам велику творчу спадщину: 12 оперет, 3 балети, 2 кантати, музику до 88 драматичних спектаклів та 32 кінофільмів. Ним було створено більше 90 різних творів для джаз – оркестру та естради, симфонічних та фортепіанних творів. Але, мабуть, самі цінні «перлини» Дунаєвського – це його пісні, яких він написав більше ста. 

Ведучий: У творах Дунаєвського відчувається відлуння українського мелосу і його важко не помітити. На цьому він зростав і виховувався, він формував його образну музичну мову. Колись композитор Петро Чайковський, що був тісно пов’язаний з Україною, написав: «Є щасливі, обдаровані народи. Такий народ, народ-музика — це українці».

Ведучий: Композитор не встиг здійснити все намічене, життя трагічно обірвалось. Ісак Осипович помер в розквіті творчих сил. Йому було 55 років… Похований Ісак Осипович Дунаєвський в Москві на Новодівичому цвинтарі.

Ведучий: Ось як розповідав про останні дні життя батька син композитора Максим Дунаєвський:

Напередодні батько гастролював із оркестром у Ризі... Люди якось дізнались, коли від'їздитиме Дунаєвський і на пероні зібрався великий натовп людей. Тож прямо тут артисти влаштували своєрідний прощальний концерт. Батько стояв на сходинці вагона і теж співав разом з усіма...

Але потім друзі помітили, що він зник. Застали його в купе зі сльозами на очах: "Мені здається, це був мій останній концерт!" Так воно й вийшло... За кілька днів уже в московській квартирі лікарі, які прибули на виклик, побачили господаря мертвим – із телефонною трубкою в руці... Серцевий спазм! Трапилося це 25 липня 1955 року.

Ведучий:  Минають роки. Змінюються інтереси і смаки людей. Примхлива і загадкова мода безжалісною рукою ховає старі, дорогі комусь твори, і щедро народжує нові. Та ніколи не погубити їй творів істинних і глибоких, народжених талантом  великого серця. А такими і є твори нашого великого земляка композитора Ісака Осиповича Дунаєвського, котрі завжди викликають щемкі почуття, підкоряють сучасників своєю ліричністю, мелодійністю і неповторною гамою людських почуттів, що пронизують серця багатьох любителів музики.

Укладач: Карпець Л.Я. методист культурно – освітнього закладу

2020 р.

Лохвицька районна централізована бібліотечна система

Лохвицька центральна районна бібліотека ім. Г.С.Сковороди 

 «Єдиний скарб у тебе – рідна мова»

Година рідної мови 

загальносистемний соціокультурний  захід у ІV кварталі 2019 р

 9 листопада – День української писемності та мови

2018 – 2028 рр. – Десятиріччя української мови

Звернення до чита

Вітаємо всіх читачів___________________бібліотеки з Днем української писемності та мови. Це – день вшанування пам’яті Преподобного Нестора – Літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія.

Кожна епоха приносить свої винаходи і відкриття. Найбільшим винаходом людства була писемність. Кожна освічена, культурна людина повинна досконало знати свою історію, витоки писемності, адже це є здобутком культури і духовної діяльності українського народу. В ній і мудрість віків, і пам'ять народу, і щирість душі.

Великий український вчений, мовознавець Іван Огієнко сказав: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб».    

До дня української писемності та мови, Десятиріччя української мови для вас, шановні жителі громади, носії державної мови організовано книжкову виставку – експозицію «Там, де живе рідна мова, живе український народ». На виставці представлено творчість українських авторів, книжкові видання про історію української мови, вислови та цитати відомих людей про її красу.
   Любіть, поважайте та вдосконалюйте нашу мову, адже мова, як і Україна, — у нашому серці, і починається вона з кожного з нас.

 

Книжкова виставка – експозиція

ТАМ, ДЕ ЖИВЕ РІДНА МОВА, ЖИВЕ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

Цитати до виставки:                             

Єдиний скарб у тебе – рідна мова.

Заклятий для сусіднього хижацтва.

Вона твого життя міцна основа,

Певніша над усі скарби й багатства"

П. Куліш

 

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова

                                                                   Панас Мирний

Мово рідна! Ти є вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого. Тож такою і будь вічно, мово рідна! А з тобою будемо вічними і ми, діти твої, на розкішних і безкінечних берегах твоїх.

Сергій Плачинда.

 

Книжкова виставка складається з 4 розділів.

 

Розділ І: ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

“Мова – то серце народу: гине мова,
гине і народ,
хто цурається своєї рідної мови,
той у саме серце ранить свій
народ.”

М. Грушевський, Іван Огієнко про українську мову, історія українського письменства, літописи, українські прислів’я та ін.

 

Розділ IІ: КЛАСИКИ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА

...Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли — похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже
Т. Шевченко “Гоголю”

Твори В.Винниченка, Ольги Кобилянської, Івана Франка, Г. Квітки – Основ’яненка, Г.Сковороди, І.П. Котляревського, І. Карпенка – Карого, П.Мирноого, І. Нечуя – Левицького, Лесі Українки, Тараса Шевченка.

 

Розділ IIІ: СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА КНИГА ВИСОКОГО РЕЙТИНГУ

“Мова наша, мова -
Літ минулих повість,
Вічно юна мудрість,
Сива наша совість”.
Ю. Рибчинський 

Твори сучасних українських письменників: Юрій Андрухович, брати Капранови, Любко Дереш, Марина та Сергій Дяченки, Оксана Забужко, Ліна Костенко, Матіос Марія та ін.

 

Розділ IV: СЛОВНИКИ – СКАРБНИЦЯ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА

“Не бійтесь заглядати у словник,
Це пишний яр, а не сумне провалля,
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля
М. Рильський

         Український орфографічний словник, фразеологічний словник української мови, тлумачний, словник з правопису та ін.

«Єдиний скарб у тебе – рідна мова»

Година рідної мови

(для юнацтва, молоді, дорослих користувачів)

Обладнання: книжкова виставка – експозиція «Там, де живе рідна мова, живе український народ»; стіл, прикрашений українським рушником, портрети І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка, вислови п 

Вислови про мову:

Вивчайте, любіть свою мову, як світлу Вітчизну любіть.

                                                                                        (В.Сосюра).

Той, хто не знає рідної мови або цурається її, засуджує себе на злиденність душі.

                                                                                         (В.Сухомлинський).

Найбільше  і  найдорожче  добро  в  кожного  народу— це  його  мова,  ота  жива  схованка  живого  духу,  його  багата  скарбниця,  в  яку  народ  складає  і  своє  давнє  життя,  і  свої  сподівання,  розум,  досвід,  почування.

                                                                                         (П.Мирний).

Українська  мова  в  багатстві,  витонченості  й  гнучкості  не  поступається  ані  жодній  із  сучасних  літературних  мов  слов’янства.

                                                                                    (М.  Драгомано 

Захід розпочинається з підняття Державного прапора України, всі присутні виконують Державний Гімн України.

01 Звучить запис мелодії – Гімн України

Бібліотекар:  Хтось із великих людей сказав: "Усе минає, а слово залишається". Зникають у безвісті держави, володарі, раби. На порох розсипаються величні будівлі, вмирають дерева, пересихають ріки. Гори перетворюються на купи каміння. Все стає тліном і прахом. А написане слово залишається.

Бібліотекар: Одним з найцінніших надбань, яке створене й залишено нам нашими попередниками є – мова. Мова є душею нації, її генетичним кодом. Доля народу тісно пов'язана з долею мови. В свою чергу, мова народу є тим стержнем, на якому формується його культурна самобутність.

Бібліотекар:  Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Рідною прийнято вважати мову нації, мову предків, яка пов'язує людину з її народом, з попередніми поколіннями, їхніми духовними надбаннями.

Бібліотекар: З часу винайдення писемності фактично почався період документальної історії людства, тому стало можливим не тільки передавати мовну інформацію на відстані, але й закріпити її в часі. Тож маємо нагоду пригадати історію нашої писемності.

Бібліотекар:  Протягом багатьох років учених цікавлять такі питання: коли і як народилася слов'янська писемність, слов'янська абетка і чи мали наші предки до нього якісь інші писемні знаки?

Бібліотекар:  Тривалий час побутувала думка, що наша писемність з'явилася лише після хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії прийшли на Русь богослужебні книги.

Проте у багатьох місцях, де колись селилися наші пращури, особливо у Північному Причорномор'ї, археологи не раз знаходили на кам'яних плитах, нагробках, амфорах таємничі, незрозумілі знаки. Але питання про існування писемності в ті давні часи залишається відкритим.

Бібліотекар:   Український народ має понад тисячолітню писемність, і почала вона складатися ще задовго до прийняття християнства. Найдавнішим письмовим повідомленням про існування писемності у слов’ян і в українців-русів є «Сказання про письмена» болгарського чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X століть при дворі болгарського царя Симеона. 

Бібліотекар:  У цій книзі Храбр розповідав про два етапи розвитку слов'янського письма. Перший — коли слов'яни ще були язичниками, отож користувалися рисками й зарубками.

Другий етап — після прийняття християнства, коли вони почали писати римськими й грецькими письменами. Але було це письмо "без оустроєнія", тобто не пристосоване до слов'янської мови. 

Бібліотекар:  І так було до тих пір, поки великими просвітителями слов'ян —братами Кирилом і Мефодієм - не був створений алфавіт. Костянтин Філософ (Кирило) і його брат Мефодій походили із Солуня (сучасні Салоніки). Їхня мати була грекинею, а батько — болгарином, тому брати з дитинства добре знали як грецьку, так і мову солунських слов'ян. 

Бібліотекар:  У 862 році візантійський імператор Михайло і патріарх Фотій послали Костянтина і Мефодія в Моравію, де вони на прохання місцевого князя Ростислава повинні були вести церковну службу слов'янською мовою, що мала бути протиставлена латинській мові німецьких місіонерів. 

Бібліотекар:  Брати Кирило та Мефодій перекладали з грецької на слов’янську мову релігійні тексти. Костянтин Філософ (Кирило) розробив слов’янську абетку, внаслідок чого його було названо «творцем слов’янського письма».

Бібліотекар:  Існує два різновиди старослов'янських писемних знаків: кирилиця (на честь першовчителя слов'ян) і глаголиця.

Кириличний алфавіт з XI ст. широко застосовується в історичній та світській літературі східних слов'ян.

Бібліотекар:  І нині кирилиця в основі нашого алфавіту. Слов’янським алфавітом, побудованим на основі кирилиці, користуються українці, росіяни, білоруси, болгари, серби, македонці. 

Бібліотекар:  А зараз звернімося до історії літописання і книжної справи. Започаткував книжну справу в Київській Русі князь Володимир Великий у X ст., заснував перші школи. Небувалий розквіт книжної справи стався за Ярослава Мудрого, який у 1037р., за свідченням літописця, написав книги та заснував першу державну бібліотеку.

Бібліотекар:  Найдавнішим свідченням давності української літературної традиції є «Повість минулих літ» (XI—XII ст.) – пам’ятка літератури, історії, права, етнографії, педагогіки, філософії. Започаткував цей найдавніший літопис у кінці 30-х років XI  ст. Іларіон Київський, перший український митрополит.

Бібліотекар:  Преподобний Нестор зробив третю редакцію «Повісті минулих літ», над якою працював протягом 1094-1112 рр.

Бібліотекар: У Київській Русі книги цінувалися, як рідкісні скарби. Мати декілька книг означало володіти цілим багатством. "Повість минулих літ" називає книги "ріками, які наповнюють всесвіт мудрістю незмірної глибини". "Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, - зазначав літописець, - то знайдеш користь душі своїй".

Бібліотекар:   Православна церква щорічно вшановує пам’ять преподобного Нестора 9 листопада. У церквах цього дня відбуваються відправи. Також існувала традиція, коли батьки відводили дітей в школу, а потім йшли до церкви: поставити свічку перед образом Нестора – літописця і помолитися, щоб він допоміг дитині в навчанні.

Бібліотекар:   Шанує церква, шанує Нестора й увесь народ український, відзначаючи 9 листопада День української писемності та мови, що яскраво засвідчує багатолітній тернистий шлях розвою рідного слова і його безсмертних творців.

Бібліотекар:   З епохи Київської Русі можна говорити й про українську літературну мову, та жива, розмовна мова українського народу набагато давніша. Зразки її збереглися у фольклорі, в ритуальних піснях, у найдавніших українських колядках про створення світу.

Бібліотекар:   Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов і має далеких і близьких родичів серед  мов народів Європи та Азії. Це, наприклад, англійська, німецька, французька, іспанська, грецька мови. Усі ці та багато інших мов, як і українська, походять від індоєвропейської мови. Нею розмовляли стародавні племена, які жили на території сучасної України приблизно 5-8 тис. років тому. 

Бібліотекар:   Безпосереднім же джерелом української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова. Отже, українська мова—це мова корінного населення, яке споконвіку живе на рідній землі. Отже, дорогі друзі, ви вже знаєте, якою давньою є наша мова і розумієте, що наш з вами обов’язок—зберегти її й передати нащадкам, як найцінніший скарб.

Людське безсмертя з роду і до роду

Увись росте корінням родоводу.             

І тільки той, у кого серце чуле.                

Хто знає, береже минуле,      

Хто вміє шанувать сучасне, -

Лиш той майбутнє

Вивершить прекрасне.

Бібліотекар:  В історії української мови й літератури є дві дати. Перша—1798 рік, коли були надруковані три частини поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Це була перша книжка, написана живою народною українською мовою. Саме від цієї дати бере свій початок сучасна українська літературна мова, засновником якої вважається І. П. Котляревський.

Бібліотекар:  Ще одна дата - 1840 рік, коли вперше було видано «Кобзар» Т.Г.Шевченка, який проголосив:

Возвеличу малих отих рабів німих,

Я на сторожі коло них поставлю слово!

Бібліотекар:  Ця дата може вважатися доленосною: з того часу нова українська літературна мова стала на важкий, але плідний шлях розвитку і нормативної стабілізації. На ньому  були і перепони, і заборони, і кров та сльози найкращих синів. Тарас Григорович Шевченко –  основоположник сучасної української літературної мови. Разом з розвитком писемного слова український народ став великою нацією, здатною вирішувати питання будь – якої складності й ваги.

О.Олесь

Як довго ждали ми своєї волі слова,

І ось воно співа, бринить,

Бринить—співає наша мова.

Чарує, тішить і п’янить.

Як довго ждали ми…Уклін чолом народу,

Що рідну мову нам зберіг,

Зберіг в таку страшну негоду,

Коли він сам стоять не міг.

Бібліотекар:   (зачитує висловлювання П.Мирного) «Найбільше  і  найдорожче  добро  в  кожного  на­роду —  це  його  мова,  ота  жива  схованка  людського  духу,  його  багата  скарбниця,  в  яку  народ  складає  і  своє  давнє  життя,  і  свої  сподіванки,  розум,  досвід,  почування. Мова—така ж давня істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі, смерть всього того, чим він відрізняється від других людей».

Бібліотекар:  Ми не кинемо своєї мови,  не зречемося своєї душі, як не зреклися її, не скорилися ворогам наші предки. Зародившись десь на світанні спільного слов’янського життя, українська мова на рідній споконвічно українській землі витерпіла страшні лихоліття, тортури, пережила утиски, заборони окупаційних властей на землях, що перебували під владою Польщі та Російської імперії, сталінські репресії.

02 Звучить мелодія пісні "Реве та стогне Дніпр широкий'".

(Учасники заходу у вишиванках із запаленими свічками  зачитують дати в скорботному календарі української мови. Після кожної дати звук музики посилюється і стихає, коли звучить наступна дата). 

* 1720 р. – указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою.

* 1769 р. – видано розпорядження російської церкви про вилучення в населення України українських букварів та книг.

* 1775 р.– зруйновано Запорозьку Січ та закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

* 1862 р.— закрито українські недільні школи.

* 1863 р.– указ російського міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.

* 1876 р.– указ російського царя Олександра II про заборону друкування нот українських пісень.

* 1884 р.– закрито всі українські театри.

* 1908 р.– вся культурна й освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою.

* 1914 р.– російський цар Микола II ліквідує українську пресу.

* 1938 р.– сталінський уряд видає постанову про обов’язкове вивчення російської мови, чим підтинає коріння мові українській.

* 1983 р.– видано постанову про так зване посилене вивчення російської мови у школах і поділ класів в українських школах на дві групи — російські та українські, що призвело до нехтування рідною мовою.

* 1989 рік – видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на третій план, що позначається ще й сьогодні.

Бібліотекар: 28 червня 1996 року Верховна Рада незалежної держави прийняла Конституцію України – наш Основний Закон. Стаття 10 Конституції проголошує: «Державною мовою України є українська мова». Українська мова функціонує як національна  мова українського народу.

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово! Ніжна, колискова!

Прийми мій радісний привіт!

Навік пройшла пора безславна,

Цвіти і сяй, моя державна!

 

Бібліотекар:  Нетлінним скарбом століть називають національну мову і літературу — скарбом, що передається від покоління до покоління, що об’єднує минуле й прийдешнє.

Бібліотекар:  Мова — живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба у чистоті берегти цей нетлінний скарб, прислухаючись до порад відомого поета Максима Рильського:

Як парость виноградної лози, Плекайте мову.

Пильно й ненастанно Політь бур’ян.

Чистіша від сльози Вона хай буде.

Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям. 

Бібліотекар:  Ось і підходить до кінця наше свято української писемності та української мови. Ми живемо на чудовій, багатій, мальовничій землі ‒ на нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінець роду українського, що сягає сивої давнини. І негоже, просто соромно бути поганими нащадками у таких великих і славних батьків.

Бібліотекар:  Людині визначено Богом місце народження, країна, небо; вона не може нічого того поміняти, як не може поміняти саму себе. А якщо щось із того призначеного їй, поміняє, то не на краще, бо чуже ніколи не буває кращим. І куди б ти не пішов - твоя Батьківщина, земля твоя, твоя мова, твій народ завжди будуть з тобою. В умовах, які сталися в нашій країні, українська мова набула особливої ваги – вона стала символом миру і єднання нації.

03 «Молитва за мову»(музика і слова Тараса Петриненка)

Автор – укладач Карпець Л.Я. 

Лохвицька центральна районна бібліотека ім. Г.С.Сковород 

 

 «Жива душа народна»

Літературний вечір однієї книги 

загальносистемний соціокультурний  захід у ІІІ кварталі 20 

9 вересня – 250 років від дня народження Івана Петровича Котляревського (1769-1838), письменника,поета, драматурга, засновника нової української літературної мови 

Методичні поради

●       Тематичні перегляди за темами:івка у світ Івана Котляревського

Із нами Котляревський на віки…

«Будеш батьку панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть…»

Полтавський часопростір Івана Котляревського
Через віки він дивиться на нас
Світоч людської доброти

Він світ новий словами відкривав !

Класик нової української літератури

«Батько» українського письменства

●       Книжкова виставка – персоналія  «Котляревський – душа, дух та духовність українців»

(виставка – персоналія робить акцент на творчості, діяльності представленої персони (якщо це літератор, представляються його твори). Використовується ілюстративний матеріал (фотографії, ілюстрації).

1 розділ Сторінки життя і долі (про життя і діяльність)

2 розділ «Енеїда»: діалог через віки

3 розділ Істинний художник слова (представити твори)

Цитата:

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А разгорівсь, щоб всіх нас огрівати...

Іван Франко

 

●       Книжкова виставка однієї книги «Над книжкою твоєї «Енеїди» нащадок схилить радісне чоло»

(Можна представити книгу в різних аспектах: критика, відгуки,ілюстрації різних художників, історія створення, прототипи, перші читачі, доля книги й автора, екранізація, театральні постановки, продовження, дописані іншими авторами).

Додатки:   Портрет І.П.Котляревського

                   Цитата

                   Звернення до читачів 

«Жива душа народна»

Літературний вечір однієї кн 

Обладнання: стіл, на ньому портрет Івана Петровича Котляревського, біля якого подано роки: 1769-1838, видання «Енеїди». Тут же, в маленькій вазі троянда.

лине музика:

01 В’язанка українських народних мелодій

 

Бібліотекар:

Як день горить, як вітер хилить віти,
Як те, що є на світі доля й час, 
Між нас тобі, поете жити, 
Як і між тих, що прийдуть після нас.

Пройдуть віки, настане вічне літо,
І так, як ми, як з нами це було,
Над книжкою твоєї "Енеїди" 
Нащадок схилить радісне чоло.

Як день горить, як вітер хилить віти, 
Як зорі ті,  що світять для очей.
Земля все так же буде вдаль летіти
Й твоє ім'я сіяти між людей!

В.Сосюра

Ось такими пророчими рядками Володимир Сосюра висловив свою шану Івану Петровичу Котляревському –  поету, драматургу, громадському діячу, одному з ідеологів просвітництва в Україні  і його безсмертній «Енеїді», яка сьогодні зібрала всіх на «літературний вечір однієї книги».

 

Бібліотекар: Дорогі друзі! Літературний вечір «Жива душа народна» задуманий задля вшанування пам’яті та усвідомлення величі Івана Петровича Котляревського у його 250 – ту річницю від дня народження та присвячений 221 – й річниці від дня виходу в світ поеми «Енеїда» (1798р.). 

Бібліотекар: Ідуть десятиліття, минають віки, розпадаються і народжуються держави, а нові покоління не перестають захоплюватись творами Івана Петровича Котляревського.

Бібліотекар: Сьогодні ми вкотре звертаємось до різних джерел людської пам'яті, щоб ще раз піднести на п'єдестал шани ім'я славного сина нашого народу і оцінити його спадщину критеріями вічності.

Бібліотекар: Метою нашої зустрічі є спроба зворушити наші серця, доторкнутися  душі, відчути  енергетику творів великого українця, чий талант сягнув далеко за межі “Енеїди”, адже дав поштовх  розвиткові національного літературного процесу. 

Бібліотекар: Значення Котляревського в історії української літератури дуже велике. Котляревський – український письменник, драматург, поет, фундатор нової української літератури та української літературної мови, культурний та громадський діяч. Автор поеми «Енеїда» – першого в українській літературі твору, написаного й видрукованого живою народною мовою, який започаткував якісно новий етап розвитку української літературної мови. Тому цілком слушно 1798 – й рік, коли була надрукована перша, ще недосконала редакція «Енеїди», вважається роком початку нового українського письменства. 

Бібліотекар: Про це, на жаль, у сучасному світі пам’ятають далеко не всі. Йдеться про повагу до своєї національної історії, мови, шанування видатних особистостей, які цю історію творили, залишаючи нащадкам неоціненні скарби. 

Бібліотекар: Творча спадщина Івана Петровича Котляревського - це поема "Енеїда", п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", послання-ода "Пісня на новий 1805 рік пану нашому і батьку князю Олексію Куракіну", переклад російською мовою уривків з праці Дюкела "Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...", переспів російською мовою вірша давньогрецької поетеси Сапфо "Ода Сапфо".

Але найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда».

Бібліотекар: “Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…”. Ці рядки відомі, мабуть, кожному українцю ще зі школи. Та чи все ми знаємо про цей твір? Як народилася його ідея та кого висміював Котляревський? Саме цим та багатьом іншим питанням присвячений наш захід.

Бібліотекар: Але перш ніж перейти власне до “Енеїди”, давайте поговоримо про її автора та пригадаємо його біографію та поринемо в історію….

Бібліотекар: Диякон соборної Успенської церкви Богородиці Іоан Котляревський за 27 крб. 50 коп. російської монети купив уже не нову хату. Хата стояла на горі, у мальовничій полтавській околиці. Потім вона перейшла у спадок до сина Петра. Тут, у сім"ї дрібного чиновника, дворянина за соціальним станом, 9 вересня 1769 року і народився маленький Івась. Мати письменника, Параска Жуковська, походила із сім’ї козака Решетилівської сотні. В цій хаті Котляревський проживе усе своє життя, коли не буде перебувати на військовій службі.

Бібліотекар: Родина була небагатою. Іноді малому Іванку доводилося вдовольнятися шматком хліба й ходити босим, але весела вдача допомагала переносити домашні нестатки. Початкову освіту здобув у дяка. З 1780 року Іван навчався в Полтавській духовній семінарії, де вивчав іноземні мови,  старогрецьку та римську літератури, древню історію та культуру. Це пробуджувало інтерес до художнього слова.  Іван Котляревський захопився літературою, мав особливу пристрасть до віршів, умів до будь – якого слова добирати дотепні рими, за що товариші прозвали його «римачем». Перші спроби пера, на жаль, не збереглися. 

Бібліотекар: Не всім відомо, що Котляревського намітили в числі п'яти кращих семінаристів відрядити до Петербурзької семінарії. Та "не могли відшукати, тому що його не було в місті", і не було кому відшуковувати. А інших знайшли, вони перебралися у російську столицю, а потім загубили свою українську душу. Іван залишився в Полтаві.

Бібліотекар: У 1789 році  після смерті батька, на останньому році навчання, залишає семінарію і починає служити чиновником у Полтавських канцеляріях, згодом вчителює у поміщицьких родинах. Того ж року Котляревським було «пожалувано» дворянство.

Бібліотекар: Саме під час вчителювання, з 1794р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». Протягом 1794-1796рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці 

Бібліотекар: Та нещаслива любов і відмова поміщика віддати свою дочку Марію за бідного Котляревського змусили його покинути вчителювання. Котляревський до кінця життя так і не одружився, будучи вірним своєму єдиному коханню. За звичаєм молодих людей того часу він у 1796 році поступає на військову службу, де проходить шлях від рядового до штабс – капітана. Дванадцять років віддав військовій службі Іван Котляревський – з 1796 по 1808. Брав активну участь у походах під час російсько – турецької війни.

Бібліотекар: За відвагу й хоробрість І. Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою». Спочатку І. Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура. Згодом, у 1808 році, книговидавець

І. Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора.

Бібліотекар: В 1808 році І. Котляревський вийшов у відставку. Її причиною було висловлене Іваном Петровичем обурення з приводу жорстокого покарання повсталих киян – ополченців і віроломства щодо задунайських козаків, які за допомогу російським військам, замість землі і волі, одержали побої. Після завершення війни, незважаючи на царські обіцянки, козачий полк було розформовано, багатьох віддали у кріпацтво. Іван Котляревський на знак протесту написав прохання про відставку. Цей вчинок показує письменника як людину обов’язку і честі.

Бібліотекар: Подавши у відставку і не маючи маєтків та коштів, Котляревський шукає пристанища в Петербурзі, Москві, але зазнає багато прикрощів і повертається в Полтаву, де жила його мати.

Бібліотекар: У 1809 році з’являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».

Бібліотекар:  З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві. Тут же знайшов для себе справу, яка цілком відповідала його природним нахилам та уподобанням, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян – навчально – виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року – попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу.

Бібліотекар: Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль - чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва М.Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося.

Бібліотекар: Велику громадсько – політичну роботу вів наш славний земляк під час Вітчизняної війни 1812 року. Це були вагомі справи, і він виступав у ролі людини, яка служить суспільному благу. Помітним було його членство у Біблійному товаристві на посаді бібліотекаря. Промовцем був у полтавській масонській ложі "Любов до істини".

Бібліотекар: У вересні 1817 року Полтаву відвідав цар Олександр І. За сумлінну службову діяльність І. Котляревського було нагороджено діамантовим перснем, надано чин майора та призначено пенсію 

Бібліотекар:  У 1821 році І.П.Котляревський став почесним членом "Вільного товариства любителів російської словесності", мав стосунки з декабристами.  Був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. З 1827 по 1835 pp. І. Котляревський був попечителем Полтавського благодійно – лікувального закладу. Маючи прихильність губернського керівництва та будучи у дружніх стосунках з дворянською інтелігенцією, Котляревський часто виступав захисником і заступником козаків, бідних і скривджених.

Бібліотекар: Іван Петрович був дуже привабливим і з першого знайомства прихиляв до себе серця, з усіма тримав себе як рівний з рівними. Умів розумно розповісти про серйозні речі, дотепно пожартувати, доречно навести цитату з якогось твору. Розмовляв завжди українською мовою, проте легко міг перейти на російську чи французьку. Крім того, що Котляревський був дуже мудрою, розумною людиною, його чесноти доповнювалися щирим, добрим серцем та веселим характером. Його оселя завжди було відкрита  для гостей та друзів.

Бібліотекар: Це був період розквіту творчих сил письменника. Котляревський підтримує зв’язки з письменниками, вченими, журналістами Петербурга, Харкова, Києва.

Бібліотекар: У 1835 році, за станом здоров’я, І. Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року.

Бібліотекар: Вся Полтава йшла за труною улюбленого письменника і шанованої людини. За одностайним свідченням сучасників Котляревського всі мали за людину високої порядності й честі.

Поховано його під кроною розлогої тополі край шляху, на околиці міського кладовища, поблизу дороги на Кобеляки, як він і заповідав.

Бібліотекар: «Все сумує», - сказав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам'ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди». 

Все сумує, – тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
(Т. Шевченко)

02 відео “Моя Полтава. 2. Іван Котляревський”

Бібліотекар: Чому ж саме «Енеїду» вважають першим твором нової української літератури? На це є кілька причин. Проте найважливішим, мабуть, є те, що твір написаний живою народною мовою.

Бібліотекар: Історія написання й видання поеми І. Котляревського “Енеїда” досить складна та цікава. Більше двох десятків років працював І. Котляревський над поемою, але повністю видрукуваної за життя так і не побачив. Над поемою Котляревський почав працювати приблизно у 1794 -1795 рр. У листі до Миколи Івановича Гнєдича він писав: «Я над малороссийской «Энеидою» 26 лет баюшки баю». Це зумовлювалося багатьма обставинами тієї епохи, у яку жив письменник. Літературну діяльність І. П.  Котляревський розпочав у надто складний для України час…

Бібліотекар: Це була епоха, коли історичні обставини поставили під знак питання майбутнє української мови та й усієї української культури. Царський уряд  позбавляв українців усіх вольностей.

Бібліотекар: Скасовано гетьманщину, зруйновано Запорізьку Січ, ліквідовано Малоросійську колегію. Українські козацькі полки перетворено в регулярні полки царської російської армії. Цариця Катерина II за відповідні “послуги” щедро наділяла українських чиновників дворянськими званнями та землями разом із селянами, які ставали кріпаками в доморощених поміщиків. У погоні за дворянськими привілеями, маєтками й чинами панівна старшинська верхівка, певна частина української інтелігенції ставали на антинародний шлях, зрікалися своєї національності, культури, мови.

Бібліотекар: Іван Котляревський належав до покоління, на долю якого всі ці події вплинули безпосередньо. Він народився ще в Гетьманщині, а невдовзі рідна Полтава опинилася у складі нового державного утворення. Український гербовий шляхтич став офіцером російської армії, бо брав участь у російсько-турецькій війні. Інша держава, якій треба ревно служити, інші прапори й символи.

Бібліотекар: Друкувалися книги тільки церковного змісту.
В цей час поети України відкидають латинську і польську мови і починають уживати   російську з великою кількістю старослов'янізмів. Послаблюється емоційна сила поезії, вона починає відставати від животрепетних потреб українського життя. 

Бібліотекар: Української літературної еліти вже не було. Засмічена старослов'янізмами література стала незрозумілою для українця. Українська освіта, книга, мова, культура трактувались як щось відстале, “мужицьке”.

Бібліотекар: Українцям дісталися випробування, які мало який народ пережив у боротьбі за можливість вільно говорити своєю мовою на своїй землі. Українську мову забороняли усі режими за усіх часів. І інколи єдиною зброєю ставало слово.

Бібліотекар: Потрібно було, щоб стався якийсь вибух! Щось таке, як гроза з добродавчим дощем, після якого пройде свіжа хвиля! Поезія мала заговорити мовою зневаженого народу.

Бібліотекар: На кожному крутому історичному зламі в Україні знаходилися люди, які ставали на захист духовних цінностей народу. Громадянські мотиви творчості Григорія Сковороди, його щиру й глибоку любов до простого люду, ідеї гуманізму та демократизму продовжив Іван Петрович Котляревський.

Бібліотекар: Котляревський вирішив протистояти руїнницьким обставинам, звернувшись до невичерпного живого мовного джерела. Він береться писати про козацьку минувшину, переборюючи гірку певність, що, може, творить пам'ятник навіки втраченій батьківщині.

Бібліотекар: Творчість Котляревського стала етапною в розвитку національного самоусвідомлення, адже давнє та поновлене нині твердження російської державно – імперської ідеології про те, що немає української нації й мови, було спростоване ще наприкінці XVIII століття, коли у 1798 році в Петербурзі вийшли три перші частини «Енеїди» Івана Котляревського з обсяжним, більш ніж на 1000 слів, українсько – російським словником.

Бібліотекар: Тож, повертаємося до 1798 року, коли сталася подія, значення якої для української літератури і мови важко переоцінити. У С. – Петербурзьких книгарнях з'явилася невеличка книжка під довгою назвою "Энеида, на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским".

Бібліотекар: Покупці перегортали сторінки і на окремому аркуші читали присвяту: "Любителям малороссийского слова посвящается".
Поява друкованої книги малоросійською мовою в той час була нечуваною дивиною.
     
Бібліотекар: Це був той самий вибух,  якого так довго чекала українська занедбана література. Народна українська мова, така, якою тоді говорили в Україні, вривається повною силою в літературу і здобуває право громадянства. 

Бібліотекар: До того часу цивілізованому світу був відомий добрий десяток пародійних "Енеїд" французькою,  італійською, німецькою та іншими мовами, сюжетною канвою яких стала однойменна поема Вергілія.

Бібліотекар: То про що ж розповідає “Енеїда” Котляревського? Давайте переглянемо буктрейлер на цей твір.

03 Буктрейлер на книгу Котляревського «Енеїда» 

Бібліотекар: В основі сюжету «Енеїди» Котляревського – однойменний твір римського поета Вергілія. Першоджерело розповідає про благочестивого троянця Енея, сина Анхіза й Венери, який утік під час пожежі Трої та заснував нову державу у Латинській землі.

Бібліотекар: Котляревський в іноземному сюжеті за зовні смішною формою приховав мрію українського народу про незалежність своєї країни. Місія Енея у Вергілія – відновити державність, заснувавши Рим, нову Трою. Очевидно, український Еней теж має відродити державність, створивши нову Січ, узявши реванш за руйнацію Трої української.

Бібліотекар: Працюючи з першоджерелом, автор удвічі скоротив поему Вергілія. Композиційно українська «Енеїда» складається з 6 частин, тоді як у римського поета їх було 12. Хоч Котляревський зачерпнув тему своєї “Енеїди” у древньоримського поета, він дав цікавий, оригінальний вартісний твір. 

Бібліотекар: По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося. Націоналізація теми проявляється в тому напрямі, що Котляревський переніс подію на український ґрунт. Оригінально описані події в поемі, бо витримані в дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо міста й села Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Будища).

Бібліотекар: Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план.

Бібліотекар: За жанром “Енеїда” – ліро-епічна травестійно-бурлескна поема. Епічна – бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна – бо античні герої “перевдягнені” в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна – бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні.

Бібліотекар: Проте гумор “Енеїди” не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі.

Бібліотекар: Автор української “Енеїди” порушує низку суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов’язку, честі сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші.

Бібліотекар: Загальну картину суспільства та взаємин у ньому поет подає в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до народних уявлень, як це зображено в легендах та піснях. У раю – бідні вдови; сироти; ті, які “проценту не лупили”, а допомагали убогим; ті, які “жили голодні під тинами”, з яких глузували, котрих ображали й “випроваджували в потилицю і по плечах”.

Бібліотекар:  У пеклі ж – пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані – поміщики-кріпосники, за ними – козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери. Отже, пекло і рай – це втілення автором народної мрії про соціальну справедливість. Пекло зображене не стільки в бурлескному, як у сатиричному плані.

Бібліотекар:  Описуючи картини пекла, І.Котляревський висміює тих, хто наживається за рахунок трудових людей:
     
     Панів за те там мордували
     І жарили зо всіх боків,
     Що людям льготи не давали 
     І ставили їх за скотів.
     Були там купчики проворні,
     Що їздили по ярмаркам
     І на аршинець на підборний
     Поганий продавали крам.
     Тут всякії були пронози,
     Перекупки і шмаровози.
     Жиди, міняйли, шинкарі.
     І ті, що фиги-миги возять,
     Що в баклагах гарячий носять,
     Там всі пеклися крамарі.

Бібліотекар: У творі докладно описано різних царів. Своє життя вони проводять у розвагах: бенкетуванні, любовних пригодах, щоденному пияцтві.

Бібліотекар:  От, наприклад, Дідона. Вдаючись до іронії, поет спочатку пише, що це “розумна пані і моторна... трудяща, дуже працьовита”. Та подальший докладний опис її “діянь” розкриває цю іронію: виявляється, що вся її “працьовитість” зводиться до переодягань, танців, ігор, женихання й бенкетів, де сивуха та інші напої ллються рікою, а від страв ламаються столи. У таких “трудах” і провела Дідона все життя.

Бібліотекар: Таке ж паразитичне існування бачимо в маєтках Ацеста, Евандра та інших князьків. Коли до сказаного додати дріб’язкові чвари, бешкетування, інтриги, безкультур’я, то замкнеться мізерне коло пустопорожніх інтересів українського поміщика, козацької старшини кінця XVIII ст., бо саме їх злочинну суть і аморальну нікчемність показано й затавровано в образах цих жалюгідних царят.

Бібліотекар:  Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну мораль, тоді у людських стосунках немає нічого святого.
     Ти знаєш - дурень не бере:
     У нас хоть трохи хто тямущий, 
     Уміє жить по правді сущій, 
     То той, хоть з батька та здере.

Бібліотекар: Другою суспільною вадою було хабарництво чиновників, яких автор за характером своєї роботи знав дуже добре. Тому бюрократичний апарат царської Росії, його моральний розклад змальований в образах богів колоритно та переконливо. За хабар Еол влаштовує бурю на морі, за хабар цю бурю Нептун – втихомирив. Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір’ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою, кумівством і хабарництвом, а понад усе – зловживанням своїм становищем і повного байдужістю до інтересів та потреб народу.
     В се время в рай боги зібрались 
     К Зевесу в гості на обід 
     Пили там, їли, забавлялись, 
     Забувши наших людських бід.

 

Бібліотекар: Сміх Івана Котляревського нищівний; він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й із себе. Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у 4-5 частинах, в описі втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про Гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною: то урочистою, то зворушливою.

Бібліотекар: Адже Енеєві троянці, "обсмалені, як гиря, ланці", бурлаки й пройдисвіти, уміють не лише втішатися життєвими благами, але й звитяжно обстоювати при потребі свій край. Вони знають, що там, де жива "любов к отчизні", - "там сила вража не устоїть, там грудь міцніша од меча".

Бібліотекар: Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх “Енеїди”.

Бібліотекар: Так, «Енеїда» була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Україні в рукописних списках. Першу ластівку нової літератури Україна прийняла із захопленням. За мотивами поеми були створені опери “Еней на мандрівці” композитора Я. Лопатинського та “Енеїда” Миколи Лисенка та М. Садовського.

Бібліотекар: У 1969 році за мотивами «Енеїди» створено мультфільм Н. Василенко «Пригоди козака Енея», а в 1991 р. – мультфільм “Енеїда” В. Дахна. Його визнали найкращою екранізацією поеми.

04 Уривок з мультфільму “Енеїда” В. Дахна

Бібліотекар: А нещодавно в Києві з’явився незвичайний музей, присвячений саме “Енеїді” Котляревського. Який саме – дізнаємося з сюжету.

05 відео "У столичному метро запустили потяг з ілюстраціями та цитатами "Енеїди" Котляревського"

Якщо доведеться їхати в потязі київського метро, прикрашеному ілюстраціями до "Енеїди", пригляньтеся до цитат. Вони і зараз достоту актуальні.

Бібліотекар: Максим Рильський назвав «Енеїду» енциклопедією народного життя. Поема настільки колоритна, насичена гумором, народною мудрістю, що її люблять читати і в наші дні. У чому ж секрет популярності твору?

В «Енеїді» Котляревського ми бачимо всебiчне, справдi енциклопедичне зображення українського життя, перед нами постають картини минулого нашої вiтчизни, образи предкiв. У творі відображена українська дійсність XVIII ст. з її побутом, звичаями, обрядами, традиціями серед різних верств українського суспільства.

 

Бібліотекар: Багато ігор згадує автор у своєму творі: грали в свинки і панаса, журавля і хрещика,горюдуба і тісної баби, ворона і паці, жгута і хлюста.

В поемі згадуються епізодично-обрядові та календарно-обрядові пісні:

 У ворона собі іграли,

 весільних пісеньок співали,

 співали тут і колядок.  

Бібліотекар: У поемі можна знайти відомості і про українські народні інструменти та танці. Наприклад, на банкеті у Дідони:

Бандура горлиці бринчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дробушках,в чоботях,в свитках 

Бібліотекар: І.Котляревський – знавець етнографії. Він подає відомості про національне вбрання українців: жіноче і чоловіче; селянське і панське; буденне і святкове. 

Бібліотекар: Котляревський змалював українських козаків – запорожців, які вміють тримати в руках зброю і постояти за честь вітчизни, а ще люблять погуляти, розважитися і добре поїсти. Такий був обід після бурі на морі:

Тут з салом галушки лепали,

лемішку і куліш глитали;

і брагу кухликом тягали… 

У Дідони столи для гостей були накриті вже багатше:

Пішли к Дідоні до господи

Через великі переходи,

Ввійшли в світлицю та й на піл,

Пили на радощах сивуху

І їли сім'яну макуху,

Покіль кликнули їх за стіл.

Тут їли рознії потрави,

І все з полив'яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубци, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

І кубками пили слив'янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

Бібліотекар: До речі, меню "за "Енеїдою" цілком може стати фішкою непоганого ресторану, і то вибирати відвідувачам таки буде з чого. Дослідники встановили, що в «Енеїді» згадано більше українських страв, ніж у спеціальній праці Миколи Маркевича, виданій 1860 року, а саме – десь 175 традиційних національних страв. До прикладу, на торішньому полтавському гастрономічному енеївському фестивалі гурманам пропонували двадцять із них.

Із щирим замилуванням описано в «Енеїді» святкові розваги, сцени вечорниць і ворожіння та багато іншого.

Бібліотекар: Поема «Енеїда» І. Котляревського, таким чином, являє собою величезну енциклопедію українського народного життя, оскільки письменник добре знав його, й відтворив у багатьох деталях і тонких промовистих рисах. Він доносить до нас дух минувших століть, голос наших далеких предків, красивих і мистецьки – вигадливих у кожній побутовій дрібниці свого життя.

Бібліотекар: Завдяки своїй творчості І. П. Котляревський став помітною постаттю не тільки на Полтавщині і в Україні, але і в усьому літературному світі. Три твори, як три віхи – "Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", – ними він вибудував цілу імперію України з її старосвітським побутом, домостроєм та державоустроєм, її міфами й легендами.

Бібліотекар: Що знали в Європі про Україну,  її народ,  культуру й літературу до появи творів І.Котляревського?. Були спроби вивчити культурне і духовне життя українців. Та ось серед народів Західної Європи прокотилася хвиля схвальних відгуків про твори І.Котляревського. Про нього писали чехи,  німці, французи,  італійці,  англійці. Але писати про славу письменника іншої країни,  - це означає писати про його народ! Бо немає поета без народу!
     
Бібліотекар: Дослідники вважають, що перша зарубіжна згадка про "Енеїду" Котляревського з'явилася німецькою мовою у чеській пресі.

Італійський славіст А. де Губернатіс у "Загальній історії літератур 1879 р.» пише: "Його п'єси "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" і досі є найкращою окрасою української сцени". Він порівнює "Наталку Полтавку" з п'єсою Мікеланджело Буонаротті молодшого "Ла тончіа" /з життя тосканських селян/ і робить висновок, що драма українського автора перевищує італійську!
     
Бібліотекар: Німецький мандрівник І.Коль у книзі "Подорож по Роси і Україні" відвів Котляревському значне місце. Під час подорожі він побував у Полтаві, розмовляв з місцевими людьми і записав: "Українці дуже люблять свою рідну мову".

Бібліотекар: В 40-х роках XIX ст. про нашого письменника пишуть кращі французькі часописи. Французька письменниця Адан так сказала про "Наталку Полтавку": "Ось в чому сила та величність слов'янського характеру! Шляхетна душа і добре серце наших союзників можуть бути для нас прикладом". З цього видно, яке величезне зацікавлення автором було в Європі.
     
Бібліотекар: Багато зробив для популяризації творів Котляревського Михайло Драгоманов.  Його літературознавчі статті перекладались і поширювались різними дослідниками Європи. В них Драгоманов писав: "Творчості Котляревського судилося стати вічно зеленим лавром у вінку української літератури".
     
Бібліотекар: А як сприйняли Котляревського інші його співвітчизники? Чи легким був шлях до визнання серед своїх земляків?
     
Бібліотекар: Твори  І.Котляревського зацікавили читачів України і Росії,  їх полюбили усі верстви населення - від селянина до багатого пана. П'єси ставилися в Полтаві, Харкові, Києві, Москві, Петербурзі.

Бібліотекар: Прогресивні тенденції Котляревського були підхоплені і творчо продовжені його сучасниками і наступниками - П.Гулаком – Артемовським, Є.Гребінкою, Г.Квіткою – Основ'яненком, М.Шашкевичем та іншими. Добре слово про поета сказав кожен письменник України.

Бібліотекар:  «Він перший почав писати мовою, якою говорило населення цілого краю, але якою не писали. Він зробив м’яку, виразну, сильну, багату мову літературною, і українська мова, яку вважали лише місцевим наріччям, з його легкої руки зазвучала так голосно, що звуки її рознеслись по всій Росії. На ній потім співав пісні і Шевченко».(В. Короленко)

Бібліотекар: Тарас Шевченко перший передбачив світову славу І. Котляревського, оцінив значення творчості поета для розвитку української літератури, становлення українського національно – культурного середовища на всій території України.

Бібліотекар: Багато писав про письменника Іван Франко. Його статті німецькою мовою поширювались за кордоном. У ранньому творі він зрівнював автора "Енеїди" з орлом, який збив грудку снігу з вершини гори і вона невпинно покотилася вниз.
     Так Котляревський у щасливий час
     Вкраїнським словом розпочав співати 
     І спів той виглядав на жарт не раз.
     Та був у цім завдаток сил багатий, 
     І огник, ним засвічений, не згас, 
     А розгорівсь,  щоб всіх нас огрів 

Бібліотекар: І в XXІ ст. І.Котляревський залишається із своїм народом. Його вивчають в школі, перевидають в друкарнях,  ставлять в театрах. На його твои вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, працьовитими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів

Бібліотекар: І. Котляревський був відкривачем України і українців, їхньої мови, пісні, слави. Хай святиться ім'я його у віках! Живи, поете, доки житиме твій народ, твоя Україна!
     
     Як день горить, як вітер хилить віти,
     Як те, що є на світі доля й час, 
     Між нас тобі, поете жити, 
     Як і між тих, що прийдуть після нас.
     Пройдуть віки, настане вічне літо,
     І так, як ми, як з нами це було,
     Над книжкою твоєї "Енеїди" 
     Нащадок схилить радісне чоло.
     Як день горить, як вітер хилить віти, 
     Як зорі ті,  що світять для очей.
     Земля все так же буде вдаль летіти
     Й твоє ім'я сіяти між людей!
     /В.Сосюра

Автор – укладач  Карпець Л.Я.

Із циклу краєзнавчих розвідок

Загальносистемний масовий захід у ІІ кварталі

«Яскравий талант ученого»

Краєзнавча розвідка

12 квітня 90  років від дня народження 

Олександра Олександровича Пащенка

 (1929–1989)

українського хіміка – технолога, члена – кореспондента АН УРСР, лауреата Державної премії УРСР. Народився у м. Лохвиця

2019 рік – Міжнародний рік періодичної системи Менделєєва

        Людина живе на Землі в матеріальному світі, який безперервно змінюється. Усе, що існує незалежно від людської свідомості об’єднується поняттям «матерія».

Матерія знаходиться в стані безперервного руху та взаємодії. Розрізняють фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми матерії. Кожну форму вивчає відповідна наука.

Хімія вивчає хімічну форму руху матерії, тобто хімічні явища. Хімічні явища, або хімічні реакції, полягають у перетворенні одних речовин на інші. Найважливішими завданнями хімії є дослідження будови речовин, розробка методів одержання речовин з наперед заданими властивостями, інтенсифікація промислових виробництв, створення безвідхідних технологій, використання  енергії хімічних перетворень.

 Хімія посідає центральне місце серед природничих наук  в суспільному виробництві. Основою технологічних процесів у багатьох галузях народного господарства – металургійній, медичній, харчовій, легкій промисловості, енергетиці, будівництві, електроніці, сільському господарстві є хімічні реакції.

   Хімічна промисловість – це одна з найважливіших галузей важкої індустрії, яка виробляє мінеральні та органічні добрива, хімічні волокна, пластмаси, синтетичні смоли, лаки та фарби, синтетичні миючі засоби, продукти переробки нафти, лікарські та вибухові речовини, каучук, гуму, каталізатори тощо.

Хімічна промисловість є однією з тих галузей, що забезпечують науково – технічний прогрес. Хімія – в центрі наук.

Одним із найважливіших проявів діяльності учених хіміків є створення нових або вдосконалення способів отримання уже відомих матеріалів.

Науковий доробок українського хіміка Олександра Олександровича Пащенка полягає саме у розробці хімічних технологій.

Нещодавно виповнилось 90 років з дня народження Олександра Олександровича Пащенка – доктора технічних наук, професора, члена – кореспондента Академії Наук УРСР, двічі лауреата Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1981, 1988), лауреата премії Київського політехнічного інституту (за 1976 рік).

Народився Олександр Пащенко 12 квітня 1929 року в м. Лохвиця Полтавської області.

Основний науковий напрям  його діяльності — розробка теоретичних і технологічних проблем синтезу і твердіння в'яжучих речовин, дослідження питань утворення і стійкості покриттів на основі елементоорганічних сполук. Розробив багато нових високоефективних цементів на основі кремній – органічних полімерів.

В 1954 році закінчив Київський технологічний інститут силікатів, отримав диплом інженера. В 1969 році в Київському політехнічному інституті заснував кафедру хімічної технології в'яжучих речовин (нині – хімічної технології композиційних матеріалів), якою завідував до останніх днів життя. З 1971 по 1974 рік –  проректор Київського політехнічного інституту.

Він належав до плеяди тих видатних співробітників Київського політехнічного інституту, які зробили вагомий внесок у його розвиток в 50-80-х роках ХХ сторіччя.

Яскравий талант ученого й організатора виявився в надзвичайній широті наукових інтересів О.О.Пащенка, який зумів з випускника КПІ швидко перетворитися на одного з лідерів декількох значних наукових напрямків, які й дотепер зберігають велике теоретичне й практичне значення. Це – фізико-хімічні основи процесів структуроутворення в'яжучих речовин, революційні енергозберігаючі технології у виробництві цементу, процеси гідрофобізації різноманітних матеріалів та виробів, функціональні матеріали та покриття.

Щаслива наукова доля О.О. Пащенка, що так контрастує з його надзвичайно важким, майже трагічним воєнним дитинством, була створена ним самим, його високими творчими здібностями, виключною працездатністю та відданістю справі. Але величезну роль у його становленні як визначного вченого та організатора зіграв той особливий час, коли відбувалося його зростання. Інтелектуальний простір того часу, і не тільки в галузі технічних наук, формувався могутніми постатями класиків, справжніх титанів духу та наукової думки. Такі легендарні вчені, як академіки П.П. Будников, П.О.Ребіндер, М.В.Бєлов були тоді у розквіті своєї творчої активності. Саме ці блискучі особистості створювали той еталон, ту високу планку, до якої повинен був тягнутися кожен справжній науковець.

    Треба було мати справді непересічні особисті та професійні якості, щоб бути поміченим цими великими вченими, потрапити в поле їхнього безпосереднього інтелектуального та духовного впливу і, більше того, практично співпрацювати з ними як молодший колега. Саме така щаслива нагода випала О.О.Пащенку. Ще зовсім молодим науковцем він був знайомий з класиками науки, вчився у них, переймаючи не тільки знання та професійні підходи, але й філософію сприйняття світу, філософію науки, ставлення до життя та до людей, які його оточували. Йому вдалося певним чином “з'єднати часи”, поєднавши в собі глибокі наукові знання в багатьох галузях, блискучу ерудицію в питаннях літератури, живопису, театру, особистий шарм – кращу спадщину вченого минулого – з могутніми сфокусованими навичками сучасного “технаря”.

Глибокі наукові ідеї, нетривіальні технічні рішення, вдале поєднання фундаментальних та прикладних досліджень були в часи діяльності О.О.Пащенка, як, власне, і зараз, лише частиною передумов, необхідних для великого успіху. Іншою частиною завжди була організаційна складова. Одного наукового доробку О.О. Пащенка, що міг бути створений ним у тиші кабінету чи лабораторії, цілком вистачило б, щоб забезпечити йому помітне місце в ряду українських учених ХХ століття. Однак він пішов значно далі, розкривши себе як успішний організатор та керівник великого наукового колективу.

Його принциповий підхід завжди полягав у залученні до справи найбільш яскравих особистостей, людей творчих, здатних до сміливих нестандартних рішень та прояву ініціативи. Можна навести великий перелік учнів О.О.Пащенка, які не тільки цілковито відповідають цим характеристикам, але давно вже стали сильними самостійними “центрами кристалізації” в науці та вихованні наукової зміни.

Достатньо згадати професорів В.А. Свідерського – наступника О.О. Пащенка у завідуванні кафедрою, В.Я. Круглицьку, В.П. Сербіна, О.О. М'ясникову. Велика когорта учнів О.О.Пащенка плідно працювала в різних наукових та навчальних закладах, в різних містах України, в різних країнах.

Велика заслуга “шефа”, як коротко називали його співробітники, полягала в тому, що ці неординарні люди завжди знаходили на кафедрі необхідний для них високий простір над головою та широкий горизонт, без яких неможливе зростання та стрімкий рух уперед та вгору. Одна з головних традицій, закладених О.О.Пащенком у фундамент заснованої ним кафедри, полягає саме в тому, щоб створювати злагоджений ансамбль сильних професіоналів, які спільно вирішують складні завдання, не втрачаючи при цьому власної, особистої перспективи.

Не менш сильною стороною діяльності кафедри під керівництвом О.О.Пащенка був навчальний процес. На кафедрі створено підручники, які фактично стали вже класикою. Підготовлено та випущено у великий світ науки й виробництва значну кількість сильних інженерів та дослідників, яких можна було зустріти на відповідальних посадах від величезних заводів до інститутів Національної академії наук України.

О.О. Пащенко за своє досить недовге життя – адже він помер у 60-річному віці 29 грудня 1989 року – створив значний доробок як учений, як педагог, як організатор. Підготував 60 кандидатів та 11 докторів наук, автор 677 наукових праць та 173 винаходів. Визначний учений у галузі фізичної хімії та технології силікатів елементоорганічних матеріалів. Засновник фундаментального наукового напряму модифікування матеріалів елементоорганічними сполуками, комплексної переробки сировини і економії енергетичних ресурсів у промисловості будівельних матеріалів. 

Із спогадів одного із науковців політехнічного інституту, доцента Н.О.Ткача: «Та, мабуть, найголовніше, що пригадує кожен, хто знав його, це величезна доброта цієї, зовні суворої, людини. Ми відчуваємо його присутність поруч з нами. Ми пам'ятаємо його. Ми любимо його».

На фасаді хімічного корпусу КПІ в 1998 році вченому встановлено пам’ятну меморіальну дошку.

Автор – укладач Л.Я.Карпець методист культурно – освітнього закладу

«Рідний край – колиска його життя»

Літературна вітальня

Загальносистемний масовий захід у І кварталі 2019 

17 березня 100 років від дня народження Олексія Федотовича Коломійця 

(1919 – 1994), українського  письменника, драматурга.

Народився у с. Харківці Лохвицького району

Вед. Добрий день, дорогі друзі! Запрошуємо вас до літературної вітальні  «Рідний край – колиска його життя», присвяченої 100 – річчю від дня народження українського прозаїка, драматурга, нашого земляка Олексія Федотовича Коломійця.

Вед. Магнетизм таких самодостатніх величин настільки могутній, що з плином часу вони повертаються до нас у спогадах, а то й у легендах і то вже назавжди.

Дуже влучно висловився про Олексу Коломійця, вродженого драматурга, Борис Олійник: «За його позірною простотою і дядьківським наївом крився такий могутній запас валюти, Богом дарованого таланту, така глибинно – народна мудрість, таке гостре ясновидство і філософське передбачення, що Олексу Федотовича уже нині, не огинаючись, зараховуємо до постійних величин нації».

Вед. В кожного з нас є той рідний, милий серцю куточок Батьківщини, куди хочеться прийти у дні скорботи і радості. Для Олексія Коломійця таким місцем завжди були рідні Харківці. «Моє село лежить мов на долоні…Серед степів, у шумі яворів…Чомусь завжди приходять ці рядки на думку, коли під’їжджаю до старої батьківської хати. Якось мимоволі стискують серце неприхована радість і тихий щем жалю. За чим ? Можливо, ось за тими зеленуватими віконцями, що завжди проводжають у дорогу і завжди першими зустрічають мене, що поруч шумить свою юну пісню молода тополина, що мимо споришевої стежки пройшло гордовите дівча – донька мого ровесника. Невплинний плин життя…Саме він нагадує мені, що вже не понеділок, а четвер, що не мене, а сусідського парубчака кличе мати додому…». Мабуть, саме такі почуття охоплювали письменника, коли він повертався додому.

Вед. Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919 року в хатині під соломою у сім’ї селянина – бідняка. Він був шостою, найменшою дитиною в родині. Його батько тяжко працював по наймах і тому дуже рано помер. У 1922 році його не стало. Малому Олексію було лише три роки.

Вед. Залишилася мати письменника, Мотря, вдовою із шістьма дітьми. Усі чоловічі турботи про родину звалив на свої ще немічні плечі найстарший син Григорій. Потім він поїхав навчатися до Харкова, пізніше забрав до себе і своїх сестер, які здобувши освіту, стали вчителями. А згодом і брат Степан став педагогом.

Вед. Залишився з матір’ю лише Олексійко. У 1927 році малий Олекса йде до школи, де навчається сім років. Яким він був, наш драматург? Олексій Федотович був смаглявим, карооким хлопчиком з чорним густим волоссям. Він був дуже веселий, рухливий, такий як і всі діти, але відрізнявся від них тим, що був занадто допитливим.

Вед. Як тільки Олексій навчився читати, то вже ніколи не полишав книги. Його цікавило все, особливо він цікавився історією свого рідного села. На той час у селі проживали поважні діди – дід Сила і дід Жура, так між собою їх прозивали люди. Сільська дітвора боялася цих сивобородих дідів, а малий Олекса розмовляв з ними на рівних. Любив хлопчик веселитися разом з однолітками, грав в різні дитячі ігри на вигоні, улітку пас корів.

Вед. У своїй  неопублікованій  біографії О. Коломієць  писав: 

"Народився я в маленькій сільській хаті, у маленькому селі. У цій хаті поміщалося все моє дитинство, а ще були піч, лежанка, прилавок, стіл, лави, скриня, жердки, сволок, ослінчик – скільки всього поміщалось? Одежа, подушки, глечики, миски всякого добра уйма. А в цій хаті ще жила моя – тому найкраща, що моя – мама. А в тій маленькій хатинці, в тому величезному будинку ще мої брати: Грицько, Степан, сестри – Палажка, Ориська, Пріська. Тут усі ми поміщались, бігали, стрибали, навесні до нас прилучалися телята, ягнята... Село називалось Харківці. Маленьке, між маленькими пагорбами, а для мене було величезною країною, а кожна людина з мого села - як багатотомне зібрання пісень, казок, пригод. Усі читали, усі любили книжки, усі пишалися, що в нашому селі народився Архип Тесленко".

Вед. Після закінчення  семирічки Олексій Коломієць навчався в газетному технікумі. Іван Цюпа згадує: "Тоді  я був заочником  Українського  комуністичного  інституту журналістики,  а  в газетному  технікумі  ім. Миколи Островського  навчалися  полтавські  юнаки – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник і Олексій Коломієць. Третій полтавець Олекса Коломієць наголошував, що  він земляк  Архипа  Тесленка,  і  вражав  балакучістю, сипав  жартами,  умів  посміхатися  самими очима, трохи розкосими  і лукавенькими". Згодом він учився  на робітфаці Харківського  інституту радянської торгівлі, а  потім – на  історичному  факультеті Харківського державного  університету  ім. М. Горького.

Вед. На війні  був з перших днів. Брав  участь  у  боях як  командир  взводу  управління батареї  в складі 37-ї армії  Південного  Фронту. Лейтенантом- артилеристом пройшов фронтами  Другої Світової  війни.

Вед. В  серпні  1942 р.  був  поранений  і після госпіталю  демобілізований  за  інвалідністю. Олекса Федотович не любив  вдаватися  у  фронтові  спогади,  коли він, скороспечений артилерист на  кінній  тязі, прямо  з  короткотермінових курсів  був кинутий  у криваве  місиво війни. Коли ж  і згадував, то  відшукував  якісь  комічні  випадки, в котрі потрапляв  з волі  справжніх  чи  вигаданих  ним обставин.

Вед. Його донька Оксана поділилася спогадами: «Під час війни батько був командиром артилерійського підрозділу. Техніки не вистачало, тому використовували коней. Одного разу кобила, на якій їхав батько, підірвалася на міні і загинула. Батько дуже жалкував за нею. Вона, власне, врятувала йому життя. Кобила була розумною, слухалася його і під час обстрілів ховалася і не рухалася. Звали її чомусь Табуретка.

         Іншим разом батька, пораненого і контуженого, кинули на гору трупів, подумали що мертвий. Лише дивовижний випадок його врятував. Молодий солдат, побачивши кліпання батькових очей, звільнив  його з – під трупів і відніс до шпиталю. Довго бідкався потім батько, але так і не знайшов свого рятівника».

  

Вед. У повоєнний період  до 1950 р. перебував  на комсомольській роботі:  спочатку лектором  ЦК ЛКСМУ,  а  пізніше – секретарем  по  пропаганді  Чернівецького  обкому  комсомолу. Працював  також  і  в пресі.  З 1950 року -  працівник преси, головний редактор газети "Молодь України";  в 1953- 1960 рр. - завідувач  відділом  журналу "Зміна" (пізніше – "Ранок").

Вед. Друкуватись  Олексій  Федотович розпочав  ще   у 1940 році,  але художні твори  стали  з'являтися  лише  з 1953 року. Перша збірка  оповідань "Біла криниця"  вийшла  1960 року. В ті роки  написав  повість про Архипа Тесленка  "Втрачене життя".

Вед. Незабаром  він  виявляє  себе  як  талановитий  драматург. Першим  драматичним твором  письменника  була  комедія  "Фараони". Використовуючи давно відомі сюжетні мотиви, драматург зумів написати п'єсу, сповнену гумору і дотепності, в якій крився глибокий зміст і порушувалися актуальні соціально – етичні проблеми.

Вед. У комедії використані відомі в літературі художні прийоми сну і переодягання. Завідуючому механізацією Миколі Тарану, п’яничці і ледащу, приснився химерний сон, начебто всі жінки, які в селі «будь – яку механіку замінять», зайняли посади чоловіків і примусили їх виконувати жіночу працю.

 Вед. Автор спробував поміняти місцями чоловіків і жінок, щоб показати, наскільки несправедливою є побудова суспільства, що сприймає жінку як основну робочу силу в полі, і вдома, та перекладає на неї непомірне навантаження. Тільки опинившись на місці дружини, таке несправедливе розподілення зобов'язань, яке він вважав чимсь цілком закономірним, в повній мірі відчув на собі головний герой п'єси.

Вед. Комічна сюжетна схема, палкі суперечки, дотепні характеристики, фольклорні переробки дали в сукупності справді талановитий оригінальний драматичний твір. Цей твір, сповнений щирого гумору, доброї усмішки, нікого не може залишити байдужим. А його герої – реальні особи, що жили в Харківцях.

Вед. На сіруватому  тлі  завиробничених тем  п'єса  «Фараони»  стала  справжнім  фейєрверком  і  водограєм  здорового українського гумору,  цілим гроном  характерів,  які зламали  стереотип  жіночої, так  званої «слабої» статі  і  чоловічої – сильної.  Весь  комізм  у тому, що  до нині  сильна  сторона  виявилася  до  безпорадності недотепна  без жіноцтва.  Як на  теперішню  лексику, Коломієць  ще шістесят літ  тому  досить  оптимально  вирішив  актуалізовану  нині «гендерну проблему».

Вед. Надзвичайно  цінна річ – гумор,  дотепність  ситуацій,  повнокровність  характерів  у "Фараонах"  підкреслює  незнищеність  народного духу, оптимізму, що  мають корені  у самому  укладі  народного  життя. 

Вед. Комедія «Фараони» принесла О. Коломійцю широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота постановка.

Вед. «Фараони» засвідчили: в драматургію прийшов щедрий талант, самобутній комедіограф. «З повним правом можна говорити про Коломійця, як новатора в сучасній драматургії. Його пошуки нових форм завжди позначені винахідливістю й оригінальністю. Вони ніколи не були спекулятивними штампами і даниною «масовому мистецтву». Олексій Коломієць – новатор. Він традиційний лише в одному – безмежній любові до свого народу і театру. І цього досить, щоб бути достойним послідовником корифеїв української сцени», - писав про Коломійця його колега, драматург Микола Зарудний.

Вед. І все ж  виявилося:  це лише одна грань його таланту – сміятися, так, щоб гарно і  смішно  було всім. І ця грань  є тільки  інструментом  у  майбутній  творчості  і гострій  публіцистичній  драматургії,  інструментом, який   дозволив  дихнути  всім його наступним творам,  наповнивши світ  героїв  особливою  життєстверджуючою  красою.

Вед. Кожна нова п'єса розкривала нові грані творчої майстерності Олексія Коломійця, він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально-етичній проблематиці. Герої Коломійця — це завжди звичайні, рядові люди, які захоплюють кришталевою чистотою своєї душі, прагненням зробити людей і весь світ чесними, прекрасними. У своїх п'єсах драматург порушує «вічні проблеми»: добра і зла, любові і ненависті, відданості і вірності.

Персонажі багатьох п’єс Коломійця – представники переважно молодого покоління, носії двох життєдайних сил: праці і кохання. Людську працю автор розуміє як засіб своєрідного очищення, облагородження.

Вед. Найбільшої чистоти й пастельності барв, тонкої проникливої задушевності досяг Коломієць у п'єсі "Голубі олені", удостоєній Державної премії ім. Т. Шевченка (1977). П'єса "Голубі олені" – це поетична розповідь про справжнє кохання, пронесене крізь усе життя, про цільність людської особистості. На тлі численних батальних творів п’єса прозвучала винятково ніжною ліричною нотою.

Вед. Випадкова зустріч дівчини Оленки з глухого поліського села та молодого солдата Кравцова, пробудила в їхніх серцях глибоке кохання, яке вони пронесли крізь життя. Невчасність і недоречність цього почуття під час війни, мабуть, і зумовила його ніжність і силу.

Вед. Символом кохання, яке витримало всі випробування, як втілення мрії, стають фантастичні голубі олені — витвір Оленчиної уяви. Оленка не просто змогла зберегти в душі своє почуття, — воно стало активною, творчою силою, яка сформувала її особистість. Душевна витривалість і безкомпромісність героїні, її любов, оті символічні голубі олені — поетичний образ чистоти і вірності ідеалу — у контексті п'єси виступають мірилом високої шляхетності.

Вед. Тема вірності в коханні звучить у Коломійця як тема людської стійкості і відданості високим ідеалам у повсякденному житті.

Вед. Шістдесяті – сімдесяті роки стають надзвичайно плідними для Олексія Коломійця в творчому плані, він багато пише, його п'єси мають успіх. Він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально – етичній проблематиці. У 1961 він пише драматичний памфлет «Дванадцята година», потім психологічну драму «Чебрець пахне сонцем» (1963), п'єсу «Прошу слова сьогодні» (1964), драматичну дилогію «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), психологічну дилогію «Горлиця» та п'єсу «Перший гріх» (1970).

Вед. Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970 були відзначені республіканською премією ім. М. Островського. У 1972 виходить п'єса «Одіссея в сім днів», в 1973 — «Голубі олені», потім — «Кравцов» (1975) і «Срібна павутина» (1977). 

Вед. У 1978 році побачила світ драма «Дикий Ангел», яка у 1980 була відзначена Державною премією СРСР.

Вед. «Повість про сім'ю» - так визначив найголовнішу проблему п'єси Олексій Коломієць. Справді, йдеться про сім'ю, в якій кожен пізнає моральні основи людської особистості. Диким Ангелом назвав драматург головного героя п'єси. Старий робітник Платон Ангел за деякими мірками - людина "дика". Увесь свій вік він працює, не покладаючи рук, навіть на пенсії підробляє, як може. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем, ведучи детальний облік їхніх заробітків. Всі сімейні прибутки збирає докупи і розпоряджається ними самостійно й дуже ощадливо.

Вед. У розмові з журналістом Ангел, відповідаючи на запитання про вищу мету свого життя, говорить: "жити як слід". Платон Микитович не відділяє себе від держави, а вважає її частиною. "Ми разом з державою і плануємо, і багатіємо ... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдів: або не працюють зовсім, або багато балакають і мало роблять. А в моїй державі цього немає. Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся", - пояснює він журналісту.

Вед. Ангел виступає за сувору експансію, бо в ній - запорука зростання нашого добробуту, багатства країни. Кожна людина повинна вболівати за народне добро, не залишатися байдужою до безгосподарності. Такий собі сімейний "монарх" обертається до нас іншим боком, де за зовнішньою скупістю й домашньою "тиранією" проглядає висока вимогливість до себе, до своїх дітей, до інших.

Вед. Автор у виразно полемічній формі порушує одну з найболючіших проблем: виховання свідомих, дбайливих і далекоглядних у господарських питаннях громадян - насамперед, підростаючого покоління - у праці і через працю. Устами своїх героїв письменник підводить читачів до думки, що наша держава буде багатою, а люди матимуть добробут лише тоді, коли кожен - від робітника до державного службовця - ставитиметься до своїх обов'язків відповідально, своєю працею збагачуючи державу, в якій живе. Драма Коломійця несе в собі потужний морально – виховний заряд, в якій утверджуються високі моральні принципи суспільства.

Вед. Хоча в творчості драматурга переважають п'єси про актуальні, сучасні авторові проблеми, є у нього й дві драми на теми минулого: «За дев'ятим порогом» («Запорізька Січ», 1971) та «Камінь русина» («Град князя Кия», 1981), написана спеціально до святкування 1500 – ліття Києва.

Вед. Олексій Коломієць є одним із найвизначніших авторів в українській драматургії 60 – 90 – х років XX ст. Він увійшов в українську драматургію з конкретним естетичним ідеалом особи і суспільства, продовжуючи драматургічні шукання Лесі Українки, І. Кочерги, М. Куліша. А його плідні експерименти у галузі драми відкрили перед українською драматургією нові можливості пізнання дійсності.

Вед. Три десятки драматичних творів, у кожному з яких – Людина.

         Сьогодні все змінилося: і час, і люди. Але немає сумніву, що все написане нашим талановитим земляком чекає нове прочитання. Адже теми, сюжети, образи списані ним з життя народу, з реальних подій.

         А це не вмирає.

 «Слово Олекси Коломійця не тільки на сцені, а й на сторінках його чудових книг. Бо справжнє мистецтво – вічне» - так сказав про творчість письменника Борис Олійник.

Вед. Як  драматург О. Коломієць  схильний  до  театру  інтелектуального, де  порушуються  морально – етичні  проблеми. Його п'єси  відзначаються  актуальністю, вони  ставлять  проблеми,  спрямовані  на  відстоювання  моральних норм  і  пошуків  сенсу життя. "Це  твори, - писав М. Шевченко,-  пройняті  гострим  публіцистичним  звучанням,  це надрив душі,  аби всі почули  трагедію,  яка  посідає  весь народ: ми  втрачаємо головну  цінність нації – Людину!  Аморальність,  бездуховність,  розлад стає   нормою.  Прокиньтеся!"

Вед. Так міг і  повинен був  зробити  справжній  майстер  духовного  цеху  і  справжній  син  свого народу. Так  він діяв завжди,  не лише  в творах,  а  й  у  житті.  Як,  скажімо, ось тоді, коли  виступив  з  ініціативою  вшанувати  пам'ять жертв Голодомору – насипати   жалобний   курган:   встановити  пам'ятник   застороги  під Лубнами, при  Мгарському  монастирі, Дзвін  пам'яті.  Виступив   від імені й  іменем народу  ще  задовго  до всіх  урядових  постанов.

Вед. Той  дзвін  став,  по  суті,  прижиттєвим  пам'ятником  і  самому Олексію  Федотовичу:  коли,  лубенці  й гості  збираються  на панахиду  біля  вже  знаного  по всій Україні Дзвону,  завжди  в  доземній шані  згадують  ім'я  славного  полтавця.

Вед. Він  відстоював  своїх друзів  по перу,  коли  просто  підставляв  плече  тому, хто  похитнувся  під ударами  долі,  коли  до нього  на розмову  приходили  зі своїми  болями  й  тривогами, Юрій Мушкетик  чи Олесь Гончар,  Борис Олійник  чи Віталій  Коваль, чи  будь – хто інший живий  і  вразливий.

Вед. В особі Олексія  Федотовича Коломійця  ми маємо  талановитого  майстра  художнього слова, письменника, чиї твори  вчать глядачів  і  читачів  бути  вірними нашим  високим  ідеалам, нашій Батьківщині. Письменник  водночас  і активний  учасник  громадянського життя  в  Спілці  письменників  України  і  серед  театральних  діячів.

Вед.  Своїми  думками  і  почуттями – він  завжди  з рідним селом. Буваючи  на  Лохвиччині, зокрема  в Харківцях, письменник  цікавився життям  людей. Коли  в  Харківцях було  відкрито  літературно – меморіальний  музей А. Ю. Тесленка,  він  вельми зрадів  цій  події. Постійно  спілкуючись  з Олексієм  Федотовичем  ще  з воєнних літ, Дмитро  Шлапак  запитав: "Звідки, з яких джерел  живиться  невичерпний  талант  видатного  майстра слова?"  Олексій Коломієць  відповів: "З мого  рідного села,  що на Полтавщині.  Село називається  Харківці..."

Вед. Незважаючи на свою зайнятість і слабке здоров’я, в останні роки життя Олексій Федотович часто приїздив у своє рідне село, про яке говорив: «Харківці – колиска мого життя, колиска моїх думок, колиска моїх мрій, колиска моїх почуттів, колиска моєї долі».

Вед. Невисокий на зріст, усміхнений, з непокірним пасмом на голові, допитливий, по – селянськи розсудливий, майстер невимушеної і жартівливої розмови – таким запам’ятали його земляки. А ще – закоханим у рідний край. Як любив Олексій Федотович поїздити полями, відвідати улюблені місця дитинства, вдихаючи цілюще лісове повітря Яруватого, набираючись сил із холодних та прозорих вод Жаданки. Влітку він жив у будиночку недалеко від мальовничої річки.

Вед. Хоча майже все його життя пройшло далеко від Харківець, та батьківська земля так і не відпустила свого сина від себе. Помер Олексій Коломієць 23 листопада 1994 року і на вічний спочинок повернувся в рідне село, під білокурі берізки, які так любив за життя.

Вед. Поховали письменника в центрі  його  улюблених  Харківців, поруч  із могилою  Архипа  Тесленка.

         Як  сказав  Олесь Гончар в "Щоденниках":  "Ще одного друга не стало...  Відмучився Альоша Коломієць. Серце мав здорове,  не  хотіло  вмирати,  хотіло  ще жити  й жити.

         Царство  небесне  тобі, друже. Півста  літ  знались...

         Ховатимуть  згідно  із  заповітом  у  рідних його Харківцях  біля матері,  поруч  могили Архипа Тесленка.

         Нещодавно  ще брав  трубку,  розмовляли  по телефону. Навіть  жартував. Ще   чую його  живий  голос. Збиралися  разом  відвідати  Харківці. Колись  я там  уже  був..."

Вед. Тонко відчуваючи душевний стан письменника, місцева авторка Ліна Яковенко, присвятила йому ось такі віршовані рядки:

Столиця – серце України,

Тут дух історії вита.

Тут Лаври і Соборів дзвони

Бринять над кручами Дніпра.

У біле полум’я сповитий

Старезний Київ у вогні свічок каштанів білопінних,

Що розквітають навесні.

І насолоджуючись дивом,

Все раз у раз душа моя так рветься

В рідну Полтавщину, в куточок затишку й тепла.

Дорога завжди повертає у любе й миле те село,

Яке, мов сонце зігріває, що б там на серці не було.

Перед очима завжди в мене чарівний берег і ріка,

Духмяне море трав зелених, й квіток мелодія п’янка.

Тут, у калиновім затишші, на струнах щастя,

Солов’ї пісні дарують українські, що линуть в неба височінь.

Мене тут груша зустрічає –

Тесленка подруга стара.

Тріпоче лист, розповідає,

Що дружба в них була міцна.

Село моє, мов на долоні правічних велетнів лісів.

Тут сиві верби на осонні нагадують про козаків.

Завжди прилину – прилечу,

Неначе швидкокрилий птах.

В село стежину протопчу

По водній гладі й по зірках.

 Автор – укладач Карпець Л.Я., провідний методист культурно – освітнього закладу

Загальносистемні масові заходи

у 2019 році

І квартал

Літературна вітальня «Рідний край – колиска його життя»

17 березня 100 років від дня народження Олексія Федотовича Коломійця (1919 – 1994), українського драматурга. Народився у с. Харківці

ІІ квартал

Краєзнавча розвідка «Яскравий талант ученого»

12 квітня   90  років від дня народження Олександра Олександровича Пащенка (1929–1989), укр. хіміка – технолога, члена – кореспондента АН УРСР, лауреата Державної премії УРСР. Народився у м. Лохвиця

2019 рік – Міжнародний рік періодичної системи Менделєєва

  

ІІІ квартал

Літературний вечір однієї книги  «Жива душа народна»

9 вересня – 250 років від дня народження Івана Петровича Котляревського (1769-1838), письменника, драматурга, засновника нової української літературної мови

ІV квартал

Година рідної мови  «Єдиний скарб у тебе – рідна мова»

9 листопада – День української писемності та мови

2018 – 2028 рр. – проголошені Президентом України Десятиріччям української мови

«Рушник незабутніх мелодій»

ІV квартал

музична година – портрет

(1 грудня (1913 – 1992) – 105 років від дня народження

Георгія Іларіоновича Майбороди

та 100 років дня народження

Платона Іларіоновича Майбороди (1918—1989),

 українських  композиторів, уродженців с. Пелехівщина (Глобинщина).

У приміщенні, де  буде проходити  захід, слід організувати  книжкову виставку – ювілей  чи  перегляд літератури «Музичні  та життєві вітражі  Платона  та  Георгія Майбород».

Перед початком заходу звучать музичні твори композиторів:

«Білі  каштани»,   «Пісня  про  вчительку» П. Майбороди,

«Димить туман», «Гей, піду я в ті зелені гори», «Запливай же, роженько» Г. Майбороди

Вед.1.

Моя Полтавщино прекрасна!

Тобі б калиною цвісти...

Неначе зірка непогасна,

Ти нам освітлюєш світи!

Де б не були, куди шляхами

Ми б не пішли по чужині,

Ти, наче серце наше, з нами,

Ти – наші думи і пісні.

М. Бойко

Вед.2.Добрий день, дорогі друзі. Раді вітати вас на вечорі музики рідної Полтавщини: до вашої уваги музична година – портрет «Рушник незабутніх мелодій».

Вед.1. Мальовнича Полтавщина – батьківщина багатьох талановитих композиторів. Микола Лисенко, Ісаак Дунаєвський, Михайло Калачевський, Володимир Верменич, Олександр Білаш... Один лиш неповний перелік цих імен багато про що говорить поціновувачам музичного мистецтва.

Вед.2.

Пелехівський вітре мій високий,

Пружно – синій в заводях, як дим,

Чародій в мелодіях і в соках,

Як і ті, що виросли під ним.

Ті, що стали людям на приміті

Ритмами і сурмами в світи,

Лисенкові учні знамениті,

Два хороші хлопці – два брати.

                                                  А. Малишко

Вед.1. Мабуть, немає українця, якому були б невідомі імена братів Майбородів: старшого Георгія, молодшого Платона.

Вед.2. Дві величні пам’ятні дати відзначає сьогодні українська музична спільнота –105 років від дня народження Георгія Іларіоновича Майбороди та 100 років від дня народження Платона Іларіоновича Майбороди. Для всього мистецького загалу держави це – значима подія. Два видатних композитори є уособленням високого професіоналізму, прекрасних людських якостей і втіленням справжнього талановитого, щедрого українства.

Вед.1.         Музичну творчість двох братів по праву називають епохою становлення і розвитку українського мистецтва. Та при цьому кожен ішов своєю стежиною. Старший брат Георгій Майборода став оперним та симфонічним композитором.

Вед.2. Платон Майборода – музичний творець десятків пісень, улюблених багатьма поколіннями.
       

Вед.1.         Батьківщиною Георгія і Платона Майбород був хутір Пелехівщина Глобинського району. Народилися вони в один день – 1 грудня, але з різницею у п’ять років, Георгій – 1913 – го, Платон – 1918 – го у співучій сім’ї. Прадід був чумаком, батько з матір’ю співали у церковному хорі, а дядько сам виготовляв музичні інструменти.   

Вед.2. Батько Іларіон Майборода навчав синів нотної грамоти, під його керівництвом вони опанували гру на музичних інструментах — гітарі, мандоліні, скрипці, балалайці, бандурі, контрабасі.

Вед.1. І ось уже старший син, а незабаром і молодший беруть участь у сімейному оркестрі, який виконує польки, марші, українські народні пісні. Нерідко брати об’єднувалися в дует: Георгій грав на мандоліні, а Платон — на балалайці.

Вед.2. Їхні дитинство і юність припали на часи громадянської війни, руїни й голоду. Хто знає, як склалися би долі братів, якби не музика.Загалом, росли хлопці, як і звичайні сільські діти. Зовні подібні між собою, схожі на матір – кругле обличчя, міцна статура, кучеряве волосся, але характери мали різні. Георгій – спокійний і мовчазний, Платон – веселий і задерикуватий.Сусід та друг дитинства Платона Дмитро Діброва згадує, як весело вони бавилися разом, хоча й іграшок у ті часи не мали.

Вед.1. “Дорослі були зайняті роботою, ми, діти, вигадували ігри самі, гралися у «розбійників», «хованки», у «хатки» та «ґудзики». Для останньої забавки відрізали ґудзики від святкових, привезених ще з Російсько – Японської війни, штанів Платонового діда Івана. Ох він і лаявся! А ще ми любили слухати казки їхньої бабці Килі, яка уміла вести розповідь, змінюючи голоси”.

Вед.2. Георгій – старший, навчався спочатку в Пелехівській початковій  школі, співав у шкільному хорі, потім перейшов у семирічку в селі Горби. Це поблизу Гриньок – рідного села великого українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Учитель співів О.І. Гиренко відразу звернув увагу на здібного учня, залучив його до участі в шкільному хорі, вивчав з ним нотну грамоту, розповідав про видатних композиторів. Після закінчення в 1928 році  семирічки Георгій хоч дуже любив музику, бути професійним музикантом чи композитором  ще й не думав. У той час у країні розгорнулось величезне будівництво заводів і фабрик, шахт і електростанцій. Йшла індустріалізація і колективізація сільського  господарства.      

Вед.1. Георгій вступив до Кременчуцького індустріального технікуму. Вчився наполегливо, багато читав. Якось побачив книжку «Самовчитель гри на мандоліні», побудованій на цифровій системі. За кілька вечорів опанував цю систему і легко вивчав різні музичні твори, що друкувалися у популярних збірниках. Не пропускав жодного концерту мистецьких колективів, які  інколи навідувалися в місто, тут уперше в житті почув справжню оперу – «Паяци» Р. Леонкавалло.

Вед.2. Після закінчення  технікуму Георгія як молодого спеціаліста направляють працювати на Запорізький алюмінієвий комбінат. Велике місто зі своїми робітничими клубами, драматичним театром  і кінотеатром ще більше розбудило  його  мистецькі інтереси. Понад усе його цікавила музика. Він співає в хоровій самодіяльній капелі «Дніпрельстан», обклавшись підручниками  з оркестровки  та гармонії, починає акомпонувати.     

Вед.1. Постійне заняття музикою все більше наштовхувало його на думку про  серйозну музичну освіту. Георгій зібрав документи, характеристики, відгуки, записи власних творів та  оранжувань і надіслав до Київської  консерваторії. Видатні  українські композитори В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, які були в складі  приймальної комісії, уважно ознайомилися з матеріалами обдарованого юнака і зійшлись на тому, що знань у Георгія для вступу в консерваторію замало. Та все ж таки викликали його до Києва і запропонували  вступити на четвертий курс  музичного училища. За рік  опанував Майборода-старший повний курс цього закладу і в 1936 році став студентом композиторського факультету Київської консерваторії .

Вед.2. Георгій був не лише здібним, а й талановитим студентом. Він створив сім прелюдій, романси  «Дума» на слова Т.Г.Шевченка, «Як почуєш вночі» на слова І. Франка, «Луна проснулась» на слова О. Блока та інші. Особливо вдалась йому симфонічна поема «Лілея», з якою він взяв участь у консерваторському конкурсі  і був удостоєний найвищої нагороди.

Вед.1. У  студентські роки він створив симфонічну поему «Каменярі» за однойменним твором  І.Франка і став членом Спілки композиторів України. На державному екзамені 18 червня 1941 року Георгій Майборода стояв на естраді  Київського радіотеатру і диригував професійним оркестром, який виконував його Першу симфонію.

Вед.2. Дитинство іншого брата – Платона було безхмарне, адже поряд були рідні люди – батьки, дідусь та бабуся.

Вед.1. Світлий вогник дитинства погас, коли у 32 – му році почалася колективізація і голод. Батько до колгоспу не вступив. Покинув все господарство, нажите тяжкою працею, взяв дружину,  Платона і поїхав до Запоріжжя, де жив і працював тоді старший син Георгій, влаштувався на завод. Сім’я одержала кімнату в барачному селищі.

Вед.2. Платон пішов до школи. Тут він уперше в 13 років побачив фортеп’яно. Самостійно оволодів нотною грамотою і організував музичний гурток. У 1936 році закінчив на «відмінно» школу. Своє майбутнє планував пов’язати тільки з музикою. Вважав себе підготовленим для вступу до консерваторії. Вирішив їхати до Києва.

Вед.1. Батько провів його на вокзал. То  було  останнє їхнє побачення  і прощання. У 1938 – му за рішенням “трійки” енкаведистів батька розстріляють як «контрреволюціонера». Про це свідчать розсекречені нині архівні матеріали КДБ. 1957 року Іларіона Майбороду посмертно реабілітують за фактом відсутності злочину.

Вед.2.         Знань у Платона Майбороди для навчання в консерваторії  виявилося замало – у 1936 році юнака не прийняли до консерваторії. Утім здібному абітурієнту порадили піти до музичного училища імені Р. Глієра. Наполегливо і з величезним бажанням вивчаючи музичну науку, Платон Майборода освоїв чотирирічний курс училища за два роки й у 1938 – му вступив до Київської консерваторії.

Вед.1. Війна почалася, коли Платон закінчив 3 – й курс. Від початку бойових дій у червні 1941 року брати Майбороди одними з перших  зайняли чергу до військкомату. Вирішили,  якщо німець  уже  на підході  до Києва, то ніхто ретельно  не  звірятиме  анкетні  дані. Так   і  трапилося – без  зайвих  запитань їх відправили  в одній   військовій  частині  на фронт.

Вед.2. Потрапивши в  ополчення  в  районі урочища  Шумейково, де  загинув практично весь  штаб  фронту  на чолі   з  Кирпоносом,  брати  Майбороди  дивом  вижили.  Але  полону  уникнути  не  вдалося,  вони  потрапили  до  концтабору  «Хорольська  яма». Під  осіннім  дощем,  у  тванюці   просто неба  тримали  фашисти  виснажених   полонених. Крім  сирих  буряків  і  гарбузів їсти  нічого не  давали. Голодом  та хворобами  окупанти  заморили   тисячі  полонених. Платона  мало  не  розстріляли  через  чорне  кучеряве  волосся. Тяжко  захворів  Георгій. Обох  синів  врятувала  мама. Очевидці переповідали, що Одарка  Єлисеївна вийняла зі скрині всі свої скромні прикраси, прихопила сала й пішла просити поліцаїв за дітей.

Вед.1. Коли  почався  переможний  наступ  радянських  військ,  гітлерівці  гнали  на  Захід   мирних  людей з  України. Разом  з багатьма іншими  українцями  Георгій і  Платон  опинилися  в  польському  місті  Катовіце  на  місцевому  заводі. Незабаром  наші  війська  звільнили  Катовіце. До їх  лав  влилися  брати  Майбороди. Георгій  кулеметником,  а  Платон   зв’язківцем.

Вед.2.Про музичний  талант  Платона  знала  вся  Краківська  стрілецька  дивізія, а тому  йому  доручили  очолити  музичний  ансамбль. Якось  перед  важким  боєм  Платона  викликали  в штаб і  змусили  переписувати  якісь  документи. Виявилося,  що   в  полковника  Семенова,  його командира,  син  теж  був композитором  і  зник  на  фронті. От  полковник  і  вирішив  врятувати   українського  музиканта. Платон  Ілларіонович  після  війни  розшукував  свого  рятівника,  але, на  жаль, їм  не  прийшлось  зустрітись,  бо  той  помер  від  ран.

Вед.1.У своїх спогадах Платон згадує, як в Німеччині у підвалі знайшов піаніно. Сів, заграв Баха, Бетховена. Звідкись, наче миші з нір, почали з’являтися місцеві мешканці. Дивовижа! Сидить радянський солдат і грає музику ненависних німців! Як могли, пояснили, що війна проти фашистів, а не проти німецького народу і його величної культури. Своєму учителеві Левку Ревуцькому Платон, повертаючись, привіз паросточок папороті, зірваний з могили Бетховена...

Вед.2. Георгій  Майборода  був  тяжко  поранений  і тривалий  час  провів   у  госпіталі.  Війну  закінчив  у  Празі, після  війни  став  аспірантом  консерваторії,  а  Платон  поновився  студентом.  Ще до війни Георгій  Майборода   створив  цикл  симфонічних  творів,  але  відомий  він  і неповторними  романсами. Класичним  взірцем   стали  романси  композитора на  слова  О.Пушкіна, Т.Шевченка, О.Блока, М.Рильського, І.Франка, А.Міцкевича, В.Сосюри. А романс  на  слова  Павла  Тичини «Гаї  шумлять»  став  справжнім  шедевром  творчості  композитора.

01 Романс «Гаї шумлять»

Вед.1.Та  найбільшого  злету  Георгій Майборода  досяг  в  оперному  жанрі. Вражає  його  надлюдська   працездатність. За  неповні  16 років – чотири  опери: «Милана»,  «Арсенал», «Тарас Шевченко», «Ярослав  Мудрий». Причому, дві  останні  за  власним  лібретто. Крім  власних  творів  митець  створив  кілька  симфонічних  творів  «Гуцульська  рапсодія»,  «Друга  симфонія», «Король Лір»,  написав  музику до  численних  вистав  і  кінофільмів.

02 Прослухайте уривок    із  «Гуцульської  рапсодії»

Вед.2.         Творчим неспокоєм живе й Платон Майборода. Від 1945 року якийсь час викладав у Київському музичному училищі ім.Глієра. Створив відому вокально – симфонічну ораторію «Дума про Дніпро», поему «Тополя» на слова Т.Шевченка, «Героїчну увертюру» для симфонічного оркестру, кілька кантат, пісні для дітей, обробки народних пісень.

Вед.1. Акомпанував пісні для різних складів хорових ансамблів – чоловічих, жіночих, мішаних, для дуетів, квартетів. Його пісні виконували відомі співаки України Н. Матвієнко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, М. Кондратюк, Д. Гнатюк, О. Гришко, Роман Майборода (син Георгія Майбороди) , А. Мокренко, О. Таранець, В. Шпортько, Р. Кириченко та ін.

Вед.2. Платону Майбороді належить також музика до 15 вистав, до 17 фільмів кіностудії ім. О. Довженка. Однак в історію української духовності митець увійшов, насамперед, як видатний композитор – пісенник.

Вед.1. «Українська  пісня! Хто не був  зачарований  нею,  хто не  згадує її  як  своє  чисте,  прозоре  дитинство,  свою  горду  юність. Який  митець  не  був  натхненний  її  багатющими  мелодіями,  безмежною  широтою  і красою  її образів,  її  чарівною  силою…,  - писав  видатний  український   кінорежисер  і  драматург  Олександр  Довженко.

Вед.2. Ці  слова  мимоволі  пригадуються,  коли  слухаєш  ніжні  і  задушевні  пісні  композитора  Платона  Майбороди. Тільки  безмежна любов  до  народної  пісні,  широкої,  як  степи  українські,  буйної,  як  вітер,  що  по них  гуляє,  теплої  і  щирої,  як  материн  поцілунок,  тільки  глибоке  знання  її  духу,  характеру   і  національної специфіки  дали  йому  змогу  створити  оті  пісні  самоцвіти,  що  іскряться  і  виграють  усіма  барвами  веселки.

Вед.1.Любов   до  народної  пісні  прищепила  Платонові  мати, яка  ніколи  не  розлучалася  з  піснею. Чарівні  народні  мелодії  завжди  звучали  і  над  селом  Пелехівщиною. Співали  вранці  і вдень, на  безкраїх,  як  море,  полях  і  в  квітучих  садах,  співали  солов'їними  вечорами. Така  вже  вдача  нашого  народу. Недарма  ж  кажуть,  що  на  Україні  з  піснею  працюють  і  відпочивають,  з  піснею  народжуються  і помирають.

Вед.2. Платон  Майборода  писав  пісні  на  слова В.Сосюри,  Б.Олійника, Т. Масенка,  В.Симоненка, Д. Луценка, Т. Мезенцевої, М. Нагнибіди, М.Стельмаха, М. Ткача, В. Юхимовича та ін., написав твори на поезії Т. Шевченка й Лесі Українки. Всього понад 100 пісенних творів.

Вед.1. Та  найвдалішою  була  праця  Платона  Майбороди  з  Андрієм  Малишком, із яким композитора єднала велика дружба. Справжня дружба двох людей, двох митців – творців чудових пісень, що увійшли до скарбниці національної музичної культури. Вони  однаково  відчували  світ,  красу  природи, переживали  журбу  та  радість, їх  об’єднувала  велика  любов  до рідної  мови,  культури,  України. Майже всі 22 спільні твори стали еталонними зразками втілення української мелодичної традиції та національного естетичного мислення, насамперед, ліричної природи.

Вед.2. Символами столиці України є пісні – “Київський вальс” (початкова фраза багато років була позивними радіостанції “Промінь”) і “Білі каштани”; емблемою української школи стала “Пісня про вчительку”; довершеною кантиленою вражають “Ми підем, де трави похилі”, “Ти моя вірна любов” та “Колискова”, вірність власній історії – “Пісня про козацькі могили”; пісню “Рідна мати моя” (“Пісня про рушник”) було перекладено 18 – ма мовами народів світу, філософська глибина роздумів – “Моя стежина”.

Вед.1. Прослухайте ніжну  мрійливу  пісню «Ми  підем,  де  трави  похилі»,  у  якій  так  поетично  розказано  про  найсвітліші  людські  почуття – кохання  та  дружбу.   

03 Пісня  «Ми  підем,  де  трави  похилі»

Вед.2.

Одгримлять  мелодії  судьбою

І   відкотяться  важкі  громи,

Але  ми з тобою,  ми з  тобою

Назавжди  залишимось  людьми.

То не легко,  друже,  в  суєслов’ї,

Де складна  і де  терниста  путь,

Дати  пісню  з крові,  із любові,

Що  її  сніги  не заметуть.

А. Малишко

Вед.1.Більшість пісень Платона Майбороди мають свої біографії.

У 1958 році знімався фільм «Літа молодії». У ньому є епізод, де герої фільму – юнак і дівчина – їдуть у Київ вступати до театрального інституту. Хлопець розгортає рушник, у який мати загорнула йому в дорогу нехитрий сніданок, і пригощає свою супутницю. Так, в Україні є такий поетичний звичай: у далеку дорогу мати дає сину вишиваний рушник на щастя, на долю.

Вед.2.Режисер запропонував композитору музично оформити цей епізод – створити пісню про рушник. Ця ідея сподобалася Платону Майбороді. Пісня народилася за один день. Це була «Пісня про рушник».

Вед.1.         Концерти Платона Майбороди сприймалися як музична розповідь про Україну, про красу її природи, про одвічні цінності українського народу. Щоразу наприкінці концерту лунали пісні про Київ, про Дніпро. А вже насамкінець композитор сідав за рояль і грав “Пісню про рушник”, яка стала частиною душі нашого народу. “Пісню про рушник” зараховано до кращих пісень ХХ століття. Але  не  всі  знають,  що  перші  робочі  рядки цього  національного  пісенного  шедевру  «Рідна  мати моя,  ти  ночей  недоспала,  в  тихім  шелесті  трав  ти  мене  сповила»,  належать  не поетові   Малишку,  а  саме    композитору Платону Майбороді.  

Вед.2.Нині вона звучить по всьому світу як символ України. Вона,  як  зазначає  ще  один  відомий  земляк – поет – академік  Борис  Олійник,   « …  справді  полонила  світові  обшири, магія  її  в тому,  що  вона  й  українська,  й  загальнолюдська».  Справжньою «візитною карткою» пісня стала для Дмитра Гнатюка, який навіть жартував: «Я «Рушником» оперезав усю планету…»

04Дмитро Гнатюк “Пісня про рушник”, акомпаніатор Платон Майборода

Вед.1. На написання “Київського вальсу” друзів надихнули студенти – медики, котрі написали у листі, що мріють про пісню, присвячену Києву, який їм хотілося б зберегти у душі, коли вони роз’їдуться по різних куточках країни. Саме ці студенти й були першими слухачами і виконавцями пісні.

05 Пісня «Київський вальс»

Вед.2. Майбороди були частими і бажаними гостями в Пелехівщині. Вони приїздили на свята і в будні, на вихідні і під час відпусток, щоб відпочити в рідном у селі, поспілкуватися з величезною ріднею та з простими односельцями. Приїздили з матір’ю, привозили своїх друзів – поетів, письменників та співаків.

Вед.1. Із спогадів Бориса Олійника: «…От уже воістину – природа не зносить одноманітності. Однаково талановиті, але які ж вони різні, брати єдинокровні! Георгій Іларіонович – спокійний, дещо навіть уповільнений. В суперечці з балакучим, який не дасть тобі й слова вставити, старший з Майбород характерно розводить руками і тільки зітхає: «О, господи!..». Платон – пряма протилежність. Він якийсь невтишимо динамічний, рухливий, говірка його густа,слова – як горошини. Обличчя, коли він у доброму гуморі, повсякчас усміхнене…».

Вед.2. За повсякденними клопотами земляки довго пам’ятали талановитих братів – композиторів, адже ті за життя багато й охоче їм допомагали. Олександра Ганжа, котра довгі роки була учасницею народного хору, що діяв при сільському будинку культури сусіднього села, згадує, що Майбороди не раз приїздили в село, допомагали піднімати культуру – діставали для самодіяльних колективів театральні костюми з київських фабрик тощо. “Добрі були люди, – говорить жінка, – ніколи нікому не відмовляли, коли хтось із земляків їхав до Києва, обов’язково приймали у себе, допомагали чим могли».

Вед.1.

Бачу літо у високім цвіті,
Янтареві доли і поля.
Є в людини молодість на світі,
Як полтавське небо і земля…
День стоїть за далями крутими,
Пахне літо щедрістю весіль.
Добре жить, бо є ще побратими,
Серце є, і люди, і хліб – сіль.

Такі поетичні рядки свого часу присвятив братам Майбородам Андрій Малишко.

Вед.2.За натхненну  творчість обидва брати,  Георгій  та Платон,  удостоєні  Шевченківської  премії. Поряд з плідною композиторською діяльністю Георгій Майборода викладав у Київській консерваторії, а також працював у керівних органах Спілки композиторів СРСР, був головою Спілки композиторів України, виступав із музично – критичними статтями у пресі, двічі обирався депутатом Верховної Ради УРСР. За творчі досягнення удостоєний звання народного артиста СРСР.

Вед.1. Платон Майборода отримав звання заслуженого діяча мистецтв України, народного артиста України та СРСР, був членом  Спілки композиторів України.

В 1947—1950 — викладач Київської консерваторії. Його пісенна лірика піднялася на високий академічний подіум.

Вед.2. Та  найвищою нагородою для композиторів є любов  народна. Головне в сім’ї  Майбород – рівно простелені  рушники  композиторських  доль.

Вед.1. Залишився слід на землі, слід  чесний і щирий,  одна  на  двох вишита  музикою доля.  І  хочеться сподіватися, що  крізь многії, многії  дні, місяці  й роки  ще довго слатиметься  їм  дорога  у вічну  пам’ять.  У нетлінних композиціях двох велетнів української музики втілені добро і любов. Їхні пісні несуть ті цінності, які є найважливішими для нашої нації.

Вед.2. Пісні Платона та Георгія Майбородів не випадково стали супутниками життя людських поколінь. Люди часто співають їх, забуваючи авторів, називають народними. Та, мабуть, це і є найкращим спомином про митців, що простелили свою композиторську долю рушником незабутніх мелодій.

06  Микола Кондратюк  «Елегія» муз. Платона Майбороди

Автор – укладач Карпець Л.Я. провідний методист ЦРБ

Лохвицька районна централізована бібліотечна система

«Духовний спадок Володимира Великого»

книжкова виставка – подорож

загальносистемний масовий захід у ІІІ кварталі

до 1030 – річчя Хрещення Київської Русі – України

 Дня хрещення Київської Русі-України – державна пам'ятна дата в Україні, що відзначається щорічно 28 липня 

у День пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира –

хрестителя Київської Русі

2018 рік – рік Слова Божого в Україні

Обладнання: підсвічник, 2 ікони, квіти, вишитий рушник

цитата: «Благословенний Господь Ісус Христос, що полюбив Руську землю і просвітив її хрещенням святим» (Повість минулих літ)

1 розділ Хрещення Русі: історія віків

2 розділ Правління Володимира – справжня епоха

3 розділ  Слово духовного одкровення: Біблія – священна книга християнства

4 розділ Богоявлення в мистецтві (картини, ілюстрації, художня література)

5 розділ Величні храми України

6 розділ  «Шов Божий» (релігійна вишивка: ікони, портрети, картини  народних майстринь)

Звернення 

Шановні користувачі бібліотеки!

Протягом липня 2018 року в ______________ сільській бібліотеці демонструється книжкова виставка – подорож

 «Духовний спадок Володимира Великого»

з нагоди відзначення ряду знаменних дат:

1030 – річчя Хрещення Київської Русі – України

Дня хрещення Київської Русі-України – державної  пам'ятної дати в Україні, що відзначається щорічно 28 липня

у День пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира –

хрестителя Київської Русі

2018 рік – рік Слова Божого в Україні

Ознайомившись з матеріалами виставки, кожний охочий простежить

історичний шлях хрещення Київської Русі, розкриє одкровення, які дарує нам Біблія, помилується євангельськими образами всесвітньовідомих митців слова і пензля, здійснить подорож по величних храмах України.

Центральною постаттю виставки є один з найвеличніших державних діячів – рівноапостольний князь Володимир Великий, який започаткував нову добу в історії Київської Русі, здійснивши у 988 році священне хрещення.

Яскравим прикладом збереження і відродження традиції вишиваних ікон, картин для храмів і домівок є розділ виставки «Шов Божий».

Лохвицька районна централізована бібліотечна система

«Собор української душі»

літературна візитка

загальносистемний масовий захід у ІІ кварталі

2018 року

3 квітня     100  років від дня народження 

Олеся (Олександра) Терентійовича Гончара 

(1918–1995)

"Жити варто так, щоб на цьому
чудесному шляху не
побільшувати страждання
і печалі світу, а усмішкою
вітати його безмежну
радість і таїну..."
Уільям Сароян

Книжкова виставка – ювілей "Зодчий душі людської"

Цитата: "Собори душ своїх бережіть, друзі…                                             

  Собори душ!..."

                                                                           Олесь Гончар

1.     Олесь Гончар: доля і особистість.

2.     Грані таланту письменника.

3.     Олесь Гончар і Полтавщина.   

Спільно з навчальними закладами актуальним буде проведення з молоддю         різних конкурсів:

-         на кращий малюнок чи ілюстрацію до творів Олеся Гончара;

-         на кращого читця  поезій Олеся Гончара;

         -   на кращий твір за темою "Мої роздуми над творами О. Гончара"

При проведенні масових заходів радимо використати  висловлювання Олеся Гончара, які стали популярними і відомими:

         «А що може бути прекраснішим  за  усміх дитини?  Нічого рівного в    світі»                                                                                                 

«Бджола – загадка, зірка – загадка, а людина хіба ні?»

«Для радості, для щастя – ось для чого приходить людина в життя…»

«Доки на світі будуть закохані, журитись нічого»  

«Кохання – це ніжність і чистота! Ніжність, що дужча за смерть!»

«Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина»

«Ні, дорога – це таки життя»

«Ніщо так не принижує, як безправ’я. Це теж непроста наука -  вміти       берегти одне одного»      

 «Не в швидкості щастя»    

«Не будь солодким, бо розлижуть, не будь гірким, бо розплюють»

«Нічого нема страшнішого, ніж бачити стару людину в риданні»

«Один тільки раз людина своєю  молодістю цвіте»

«Ростити людину – це радість»

«Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо…Руйнуємо своєю байдужістю»

«У наш час душа теж водиться не в кожного»

«Ця війна мусить бути останньою з усіх воєн, що були на землі»

«Чесну людину порядок не страшить»

          «Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна?»

 «Шлюб – річ серйозна»

Обладнання: куточок письменника: журнальний столик, на ньому фото О. Гончара або портрет з вишитим рушником, фотографії, ваза з квітами

на екрані висвітлюється портрет Олеся Гончара

Вед. 1 Добрий день, дорогі друзі! Раді вас вітати в бібліотеці.

Сьогоднішня зустріч присвячена одному з видатних письменників України – Олесю Гончару.

Вед. 2 Кожного року в день народження письменника ми прагнемо відкривати нові сторінки життя й творчості Олеся Гончара, прочитати його по – своєму. Ми переконані, що літературна візитка «Собор української душі» – як ніколи, актуальна тема. Пам’ять – одна з найістотніших основ  людського життя. Без пам’яті про наше минуле, яким би воно не було: трагічним, непростим, суперечливим, немає теперішнього, а тим більше – майбутнього.

Вед. 1 Хочемо нагадати: що письменник став живим класиком у 28 років – проникливим, знаючим, точним; що Олесь Гончар і досі належно не прочитаний, адже його твори сповнені численних узагальнень і підтекстів, які потребують ґрунтовного й тривалого осмислення; що фронтова наука закарбувалася навіки у серці Олеся Гончара; що мова творів письменника – зразок української літературної мови. Письменник вірив у перемогу добра, закликав повертатися до віри, найбільші надії покладав на молодь.

Вед. 2 Ми переживаємо складний час, коли увага до людини перебуває не на першому плані. Актуально й те, що ми говоримо про війну і мир у Олеся Гончара, про «людину і зброю», про те, що болить сьогодні кожному.

Творчість Олеся Гончара дуже важлива для нас сьогодні в контексті подій на Сході України.

Вед. 1 3 квітня святкувалося 100 – річчя від дня народження письменника, громадського діяча, першого лауреата премії імені Т.Г. Шевченка (9 березня 1962 року), Голови Спілки письменників України, академіка національної Академії Наук України, голови українського республіканського комітету захисту миру, члена Всесвітньої Ради Миру з 1973 р., автора трилогії «Прапороносці», романів «Таврія», «Людина і зброя», «Циклон», «Тронка», «Собор», повістей «Земля гуде», «Щоб світився вогник»,сценаріїв кінофільмів «Дівчина з маяка», «Абітурієнтка», «Берег любові» та інших.

Вед.2 Життя і творчість Олеся Гончара тісно переплелися з нашим Полтавським краєм, що надихав його на створення оповідань, новел, романів та повістей.

01 Відео «Олесь Гончар»

Вед. 1 Видатних митців, що досягли вершин творчості, зробили великий внесок в історію, культуру рідного народу або й усього людства, часом називають за їхніми найвідомішими творами чи образами, в яких найяскравіше втілені їхні ідеали, найглибше розкрита їх людська й мистецька сутність: Тараса Шевченка – Кобзарем, Івана Франка – Каменярем, Лесю Українку – «дочкою Прометея», Григорія Сковороду – мандрівним філософом, Андрія Малишка – Сурмачем, Панаса Мирного – корифеєм української прози, Марусю Чурай – дівчиною з легенди, Івана Петровича Котляревського батьком «нової української літератури».

Вед.2 Олеся Гончара можна по праву назвати Прапороносцем. Адже він завжди – на правому фланзі, в гущі подій, за справедливість, за мир, за добро людям. Чи то навчаючись в університеті, чи боронячи Вітчизну в лавах добровольців, чи створюючи свої талановиті книги…

Вед.1 Серед українських письменників – це зірка першої величини, людина, що стоїть найвище по своєму таланту, життєвій позиції, любові до Батьківщини. Гончару судилося в житті пройти важкими фронтовими шляхами, зазнати й гіркоти відступу та поразок, і біль втрат, і радість Перемоги. Олесь Гончар –людина великої совісті і великого сумління. 

Вед.2  Олесь Гончар – видатний письменник, великий майстер слова, чиї твори вже сьогодні заслужено вважаються радянською класикою. Олеся Гончара по праву назвали великим Українцем, совістю нації, подвижником її духовного відродження. Олесь Гончар – відданий і мислячий син свого народу. Він був активним учасником його історії. Мав загострене почуття відповідальності перед майбутніми поколіннями.

Вед.1 Уже багато років немає з нами Олеся Терентійовича, а, здається, і досі нам світить і гріє нас його усмішка, його зболена, але така молода і мудра вишнева карість його очей.

Вед.2 Гончаровій добротворчій і сонцесяйній натурі пасують слова видатного американського письменника Вільяма Сарояна: «Жити варто так, щоб на цьому чудесному шляху не перебільшувати страждання і печалі світу, а усмішкою вітати його безмежну радість і таїну».

Вед.1

Ваша усмішка – Ваша загадка, Олесю,

Вашу лагідну усмішку –

Як Ви могли пронести крізь фронти,

Крізь морози фашистського мору,

Як вберегли її світло дитинне,

Коли слава стріляла в її пелюстки

Зі ста золотих гармат?

Вед.2.

Олесь Гончар – сумління України

Любов пречиста. Пісня і зоря,

По духу вірний правнук Кобзаря,

Великий син великої родини.

Він наш увесь. Він твій митець і мій.

Улюбленець вкраїнського народу.

Він – втілення думок його і мрій,

Палкий поборник правди і свободи.

Вед.1. А почався його життєвий шлях у селі Ломівка 3 квітня 1918 року неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпропетровська) у сім’ї робітників Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати – на заводі металевих виробів.

Вед.2. В сім’ї, крім Сашка була ще сестра Олександра, на 4 роки старша. Цікаво, що народилися вони – Олесь 3 квітня, а сестра Олександра – 4 квітня.

14 листопада 2015 року в Дніпропетровську на 102 – у році життя Олександра Терентіївна Сова померла. На протязі всього свого життя вона дбайливо доглядала і дбала про музей свого геніального брата.

Вед.1. …Доля їх розлучила в ранньому дитинстві. Молода їхня мама Тетяна, полтавчанка, родом з – під Кобеляків, померла у 1921 році, підірвавшись на тяжкій роботі. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся (батьки матері) в слободу Суху Полтавської області. Там пас корів і пережив таке поетичне дитинство наодинці з природою, що ті враження лягли в основу останнього і найкращого роману «Твоя зоря».

Шестирічну ж Шуру лишили в новій сім’ї тата – няньчити немовлят.

Вед.2 Розлучені сестра і брат не знали одне одного 15 років. Аж у 1935 році сімнадцятилітній студент приїхав побачити вже заміжню Шуру. Виховувала ж Сашка бабуся, неписьменна селянка, яка зігріла дитинство майбутнього письменника добротою і сердечністю, навчила любити людей. Над усе мріяла вона, щоб хоч онук вивчився і став великим чоловіком.

Вед.1 З 1925 року вчився в рідному селі. Дядько Яків Гончар відвів хлопця до школи і записав прізвище малому – Гончар, мамине. У 1933 році – після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети "Розгорнутим фронтом" (с. Козельщина). Мову і літературу у семирічці викладав у нього старий досвідчений вчитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім’я «Олесь».

Вед.2 Першими літературними вчителями його були, окрім Т. Шевченка, чий «Кобзар» він читав вечорами бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко, Іван Нечуй – Левицький, Григорій Косинка.

Вед.1. Протягом 1933 – 1937 років О.Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М.Островського; по закінченні недовго працював учителем у с. Мануйлівка, потім в обласній газеті "Ленінська зміна". Саме тоді він писав перші оповідання і повісті (найбільш відомими з них є "Черешні цвітуть" та "Іван Мостовий"). У 1936 році почалася громадянська війна в Іспанії, і Олесь намагався домогтися того, щоб його відправили добровольцем на фронт. І це таки сталося – тільки в страшному 1941 році.

Вед.2 У 1938 році молодий письменник вирішив продовжити навчання і вступив до Харківського державного університету. Про свою Альма – матер письменник згадував з теплотою й любов’ю: «Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань…».

Вед.1 Коли розпочалася війна, вчорашній студент узяв до рук зброю. У читальній залі застала його звістка про війну: «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по – юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окуталося майбутнє. Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, що прагнули якомога швидше потрапити на фронт. Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої». Гончару було 23 роки, коли він пішов на фронт.

Вед.2 Запеклі бої на берегах Росі, бої за Київ… Скільки там полягло вірних друзів студбатівців! Мужньо і правдиво розповість про це Гончар в романі «Людина і зброя». (Роман виданий в 1960р.,а в 1962р. відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка).

Вед.1 Гончар був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї; звичайно, що на передовій писати не було часу. Але іноді Олесь встигав занотувати олівцем у блокноті, який завжди носив з собою, римовані рядки. Він сам називав їх "конспектами почуттів". У ті роки народилися герої "Атаки", "Братів", "Думи про Батьківщину", інших новел і романів письменника; написав поезії, видані 1985 року окремою книгою "Фронтові поезії", що ваблять своєю непідробною щирістю.

Читець: Олесь Гончар. 1944 рік «Думи про батьківщину»:

Здрастуй, мій сонячний краю,

Ти снишся мені і тут,

Серцем щодня я літаю

До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені написати,

Якій догукнути рідні?

Той — мамі, а той — дружині,

Той — сестрам, а той — братам.

А я напишу — Україні!

Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,

Що тонуть в імлі голубій,

Шляхам, окутаним пилом,

Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини

В тумани повитих Карпат.

Може, моя то Вкраїна

Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,

У тому краю забрини,

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни.

Вед.2 Нагороджений орденами "Слави" і "Червоної Зірки", трьома медалями "За відвагу", медаллю "За оборону Києва".

Вед.1 У 1945 році О.Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. 25 листопада  солдат уже стукав у двері сестриної хатинки. – Згадує сестра письменника: «Аж раптом стук у двері. І він на порозі – молодий та красивий, сяючий, як сонце, фронтовик – переможець. І одночасно туга в очах: наче морозом побите сильне, квітуче дерево – так відбилися на обличчі його пережиті людські трагедії у війну».

Вед.2 З 1945 року Олесь Гончар продовжує навчання в Дніпропетровському університеті. Всього один рік і один місяць був Олесь Терентійович Гончар у післявоєнному Дніпропетровську. Але цей рік став визначальним. І в його особистій долі – адже саме в Ломівці зустрів свою майбутню дружину – Валентину Данилівну, тоді юну студентку, і в долі українського письменства.

Вед.1  Олесь Гончар здобув тут вищу освіту. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 році, працював асистентом кафедри української літератури цього університету.

Вед.2  «Мені ніде так добре не працювалося…» - піднесено говорив письменник про робітниче селище Ломівку – Амур – Нижньодніпровський район міста Дніпропетровська. Написав роман – трилогію «Прапороносці» і ряд своїх прекрасних новел. Певне ж тут були задумані і написані романи «Таврія», «Людина і зброя», «Тронка», «Собор». А «Прапороносці» витримали 150 перевидань у всьому світі.

Вед.1  Став членом Спілки письменників України. У цьому ж році переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі "Україна" надрукував романтичне оповідання "Модри Камінь".

Вед.2 Протягом 1946 – 1947 рр. О.Гончар написав романи "Альпи", "Голубий Дунай" (Державна премія СРСР, 1948 р.)

Вед.1 У 1947 – 1959 роках вийшла його повість "Земля гуде", збірки оповідань "Новели", "Весна за Маврою", "Південь", "Чарикомиші", "Мама з Верховини" та ін., повісті "Микита Братусь", "Щоб світився вогник", роман – дилогія "Таврія", "Перекоп", книгу нарисів "Зустрічі з друзями" (про Чехословаччину), "Китай зблизька".

Вед.2 У 1959 – 1971 роках Олесь Гончар є головою правління Спілки Письменників України, у 1959 – 1986 роках – секретарем правління Спілки письменників СРСР; депутат Верховної Ради СРСР та УРСР.

Вед.1 Роман "Людина і зброя" отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка 1962 року. У 1961 році вийшла книга нарисів "Японські етюди", у 1963 році – роман у новелах "Тронка" (Ленінська премія, 1964 р.).

Вед.2 У 1968 році у журналі «Вітчизна» був опублікований роман "Собор", в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, торкнувся в романі найболючіших питань тогочасного розвитку українського мистецтва, зокрема літератури, стану освіти, збереження української мови в Україні, питань екології, закликав до дбайливого ставлення до природи, говорив про повернення В Винниченка, П.Куліша, Б – І. Антонича.

Вед.1 Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом, писав до Олеся Гончара: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман – набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять…»

Вед.2 Після перших позитивних відгуків у пресі вже з квітня 1968 року роман "Собор" та його автора було піддано різкій та бездоказовій критиці. На письменника посипалися не лише художні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з'явився удруге тільки через двадцять років.

Вед.1 Такою виявилася доля “Собору” Гончара – твору, сповненого великого гуманізму, краси, щирого вболівання за збереження навколишнього середовища і чистоту людських душ.

Вед.2 Твору, в якому образ собору – це художній символ самої України, остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.

Вед.1 Читаймо “Собор”! Він написаний рукою видатного майстра, чесного, правдивого, безкомпромісного. Читаймо “Собор”! Він розкриває нам очі й на сучасний світ, складний і суперечливий, допоможе знайти відповіді на питання, куди ми йдемо і що з нами буде. Читаймо “Собор”! Він сповнений жорстокої правди і водночас віри в людину. Він учить любити свою історію.

Вед.2 У 1973 році письменник очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

Вед.1 У 1978 році Олеся Терентійовича Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман О.Гончара "Твоя зоря" (1980 р.) отримав Державну премію 1982 року. У 1986 році опубліковані повість "Далекі вогнища", новели "Корида", "Чорний яр", "Двоє в ночі", повість "Спогад про океан".

Вед.2 Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно – критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М.Коцюбинського і В.Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах ("Про наше письменство", 1972; "О тех, кто дорог", 1978; "Письменницькі роздуми", 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. У 1991 році опубліковано збірник статей "Чим живемо. На шляхах до українського Відродження".

Вед.1 У 1992 році Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав О.Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років".

Вед.2 Твори О.Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Вед.1. Був знаним літературознавцем, культурологом, критиком, небайдуже ставився до тих політичних процесів, що відбувалися в суспільстві.

«Думаймо про велике», - такими словами звернувся Олесь Гончар, голова Cпілки письменників України, у 1966 році до учасників V з’їзду письменників.

Вед.2 З його іменем тісно пов’язане наше національне відродження. Особливо часто можна було почути його голос в останні роки. Його пристрасний, схвильований голос на повну силу зазвучав з трибун різноманітних демократичних з’їздів Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного руху України, виступав на мітингах і різноманітних демократичних з’їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь – що обстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни.

Вед.1 У жовтні 1991 р. на Хрещатику, довкола пам’ятника «вождеві всіх народів», на знак рішучого протесту проти існуючого уряду голодували студенти з Києва та інших міст України… Серед них була і онука Олеся Гончара Леся, студентка КДУ… В ті дні у своєму привітанні учасникам міжнародних наукових конференцій, що відбулись у Вашингтоні та Філадельфії, він сказав: «Голодують студенти на Хрещатику, бачу бліді, виснажені обличчя, але це обличчя незломлених, одухотворених людей. Це твій завтрашній день, Україно, це найвірніша надія твоя! Не завжди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована – ще побачить світ у сонці тебе, у красі твоїх прийдешніх весен»

Вед.2 Подібну солідарність із молоддю висловив Олесь Гончар і в пресі. Тоді ж і написав свою заяву про вихід із КПРС. Колись, у далекому 1946 р. він із гордістю одержував свій партійний квиток, тепер повертав його без тіні сумнівів.

Вед.1 Це було своєрідним благословенням землякам побудувати омріяну сотнями поколінь попередників незалежну державу, вибороти собі право гідно називатися нацією. Тому так боляче була сприйнята українським народом його смерть.

Вед.2 Помер О.Гончар 16 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Вед.1 На 77 році життя перестало битися велике серце великої Людини. Пішов від нас талановитий письменник і палкий патріот України. Великий майстер взяв у вічний вирій тільки самого себе. Але цього виявилося так багато, що всі, хто його любив, відразу відчули, як порожньо стало у світі.

Вед.2 Упала духовна опора, що на верховині другого тисячоліття тримала українське небо. Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор.

Вед.1 Слухаймо ж Олеся Гончара, який від чистої, молодої лебединої душі проспівав у літературі свою першу пісню любові і на схилі літ, молодий духом, відлетів у небеса з лебединою піснею на устах. Слухаймо уважно його соборне слово, віщий голос тронки в українському степу.

Вед.2 Він стукав у груди України і будив її словом, що йшло від сонця, падало дощами на рідну землю і, дасть Бог, проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця Україну. Він навіть смертю своєю, на останній путі у вічність, зібрав усіх і заповітно прошептав, як молитву: «Бережіть Україну».

Вед.1 Скотилося за небосхил сонце Олеся Гончара, а в небесах любові до України світять народові його праведні слова, як остання молитва на землі.

Він як національний проводир до соборності України поклав на вівтар свободи серце і душу і відійшов за межу життя з думкою, що Україна жива…

Вед.2 Запис у щоденнику за десять днів до відходу у вічність – 4 липня 1995 року: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем».

Вед.1 У 2005 році Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Герой України (посмертно).

Вед.2 Не одне покоління молодих українців училося за книгами письменника, як треба любити рідну землю. У новій історії України талановите слово Олеся Гончара, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування.

Автор – укладач Карпець Л.Я.

Лохвицька центральна районна бібліотека ім. Г.С.Сковороди

Загальносистемний масовий захід

у І кварталі

краєзнавча розвідка «Скульптор і воїн»

(22 березня 110 років від дня народження (22.03.1908–15.05.1942),

Григорія Леонтійовича Пивоварова 

українського скульптора – монументаліста, уродженця м. Лохвиця

           

Багата культурна палітра старовинного слов’янського міста Лохвиця. Лохвичани пишаються своєю багатою історією, свято бережуть пам’ять про визначні події та знаменитих уродженців краю.

Батько й син Пивоварови – українські діячі мистецтв. Костянтин Григорович Пивоваров – режисер, працював в українських театрах Сум, Донецька, Рівного, Вінниці, Чернівців, з 1986 по 1988 рік – головним режисером в Одеському українському музично – драматичному театрі. З 1981 року – заслужений діяч мистецтв УРСР.

До найкращих надбань українського образотворчого мистецтва першої половини ХХ століття належить творчість талановитого українського скульптора – монументаліста Григорія Леонтійовича Пивоварова, нашого земляка.

Він народився 22 березня (9 березня за старим стилем) 1908 року у Лохвиці в багатодітній сім’ї вчителя, в якій виховувалося семеро дітей. Батько митця Леонтій Пивоваров 40 років свого життя віддав становленню народної освіти у нашому повіті.

Рідного брата Григорія Миколу Леонтійовича 1897 року народження, який працював інтендантом одного з військкоматів м. Києва, було ув’язнено й засуджено Верховним Судом СРСР  26 серпня 1938 року до 15 років тюрми й лише через півтора року цей вирок був скасований.

 У Григорія рано проявився хист до малювання, він багато читав, був спостережливим та наполегливим в досягненні поставленої мети.

Цілком імовірно, його творчим здібностям допомогли розвиватися і професійні художники Ф. Артамонов та В Журавльов, які на той час викладали в реальному училищі міста. У них, до речі, учився також ще один талановитий лохвичанин, ровесник Григорія Пивоварова Михайло Дмитренко, в подальшому відомий художник, портретист, графік та ікономаляр.

 У 1924 році Григорій Пивоваров їде до Києва. Тут він спочатку навчається в художній профшколі, а через два роки успішно здає вступні іспити в Художній інститут, який закінчує в 1931 році під керівництвом скульптора Б. Кратка. Протягом 30 – х років він успішно поєднував викладацьку роботу в інституті з творчою роботою.

v  

У скульптурі 30 – х років провідне місце належало монументальній пластиці. В містах – на площах, вулицях і в парках, у багатьох селах споруджувались пам’ятники видатним діячам, а також монументи, що увічнювали  історичні події. У ці роки на Україні працювало багато скульпторів як старшого покоління, так і молодшого – в галузі монументально – декоративної пластики успішно працювали дві творчі бригади, що об’єднували талановитих молодих митців (до складу однієї входили М.Лисенко та Л.Муравін, до другої – Ю.Білостоцький, Г.Пивоваров і Е.Фрідман). У 1934 – 36 роках за проектом Ю.Білостоцького, Г.Пивоварова, Е Фрідмана та архітектора Й.Бялера на дніпровській кручі у селі Трипіллі Київської області було встановлено десятиметровий п’ятигранний обеліск, в нижній частині якого були розміщені барельєфи.

Митці відходять від певного схематизму, притаманного багатьом творам монументальної пластики 20 – х років, більше уваги приділяють психологічному розкриттю образів, дбайливому моделюванню форми. Кращі митці створювали правдиві й виразні скульптури. Для піднесення художнього рівня монументальної пластики мало значення те, що скульптори почали ширше, ніж раніше, застосовувати такі матеріали, як бронза, граніт.

 Серед цих творів цікаві за задумом і художньою майстерністю роботи Г.Пивоварова.

Скульпторів – монументалістів захоплювала романтика праці, яка стала в нашій країні справою честі, доблесті і геройства. Це яскраво відчувається в багатофігурних композиціях «Соціалістична індустрія» та «Соціалістичне сільське господарство», виконаних у 1937 році Ю.Білостоцьким, Г.Пивоваровим та Е.Фрідманом для павільйону Української РСР на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Обидві групи сприймаються як органічна частина урочистої композиції вхідної арки, обрамленої соковитим декоративним ліпленням.

Поряд з монументальною, досить значного піднесення набула у 30 – і роки і станкова скульптура, яка саме в цей період посіла досить помітне місце в тогочасному українському мистецтві. Саме станкова пластика давала змогу більш конкретно відтворювати різноманітні явища життя і тонко розкривати внутрішній світ героїв.

У 1939 році Григорій Пивоваров виготовив бюст свого земляка, письменника Архипа Тесленка. Він встановлений в рідному селі письменника Харківці Лохвицького району. Та найбільшу віддушину під час виконання офіційних замовлень талановитий скульптор знаходив у праці над портретами, які позначені емоційністю та яскравою виразністю. Григорій Пивоваров тут виступає як талановитий майстер психологічного портрету. З більшим натхненням він працював над портретами улюблених письменників, поетів, діячів культури і мистецтв. Вдумливим і тонким майстром скульптурного портрета показав себе Г. Пивоваров. Митця приваблювали образи людей великого творчого потенціалу, які віддавали народові всю силу своєї натхненної душі. Тому в центрі його уваги стояли насамперед образи великих письменників минулого: бюсти Т.Шевченка – 1936, О.Пушкіна – 1937, І Франка – 1939,  та видатних діячів сучасної української культури: бюст О. Довженка – 1940., які відзначаються композиційною простотою, правдивістю й переконливістю.

Ці роботи стоять на межі станкової і монументальної скульптури. Портрети Г.Пивоварова вражають темпераментністю рішення.

У портретних творах Пивоварова пластичне рішення завжди органічно підпорядковане всій образній характеристиці. Так, гнівне обурення, гіркі роздуми, воля до боротьби в портреті Т.Шевченка підкреслені енергійним ліпленням. У зображенні Івана Франка вражають благородство, натхненність і мудрість, а строге пластичне рішення бюста побудоване на тонких переходах форми. Так, портрет Олександра Довженка, по духу психологічної характеристики та виразності ліплення, критики віднесли до кращих творів української пластики 1930 – х років. У вольовому повороті, чіткому обрисі вуст, орлиному погляді з – під енергійно зсунутих брів і непокірному пасмі  волосся над високим чолом художник зумів виразити активну енергію творчої думки митця. Сила образу стає ще наочнішою завдяки різко підкресленій грі вільно виліплених форм.

Гуманізм портретів Г.Пивоварова – у виявленні непереробної активності творчих сил людини. Такому розумінню образу відповідало й сміливе акцентування пластичної форми.

Досягаючи максимальної портретної схожості, художник, одночасно, по – своєму розкривав складний внутрішній світ людини. Перед глядачами постають особистості, в яких проглядає найбільш типове та характерне для своєї епохи – неповторний талант, високий духовний злет, відданість світлим ідеалам.

         Ознайомившись на одній із виставок з портретами майстра, наділеного великим талантом, Максим Рильський пророчо сказав: «Роботи Григорія Пивоварова ввійдуть в золотий фонд українського мистецтва». Так до митця прийшло заслужене загальне визнання.

v  

«Скульптура повинна бути створена так, щоб захотілося перед нею зняти шапку», — говорив Григорій Леонтійович Пивоваров, такою була його міра мистецтва. А коли настала для Батьківщини тривожна година, коли на карту було поставлено життя країни, скульптор став воїном – артилеристом, винищувачем танків.

         З перших днів Другої світової війни Григорій Пивоваров іде на фронт, а 15  травня 1942 року в одному з жорстоких боїв він гине від фашистської кулі на Керченському півострові.

Він не був природженим військовим, він був чудовим скульптором. У нього було багато творчих задумів і сподівань. На жаль, їм не судилося здійснитися.       

Перше бойове хрещення він отримав у Чернігівській області на річці Десна. Командування поставило батареї Пивоварова завдання не допустити переправу танків фашистів. До пізньої ночі гриміли залпи, гинули товариші. Але ворог не пройшов. За цей бій він був представлений до ордена Червоної Зірки. Потім було поранення під Коростенем, Харковом, госпіталь в Баку, а після переформування його направляють у 83 – тю бригаду морської піхоти, яка була сформована у селі Успенки під Армавіром, що у Краснодарському краї, в листопаді 1941 року і яка входила до складу 51 – ї  армії,  на посаду начальника штабу артилерійського дивізіону. У новорічні дні вони висаджуються на кримську землю, беручи участь у Керченському десанті. Висадка пройшла успішно. Воїни просунулися до перевалу Ак – Монай. І тут фашисти вдарили в тил нашим частинам. І тоді на шляху ворожих танків встали артилеристи. Дивізіон Пивоварова підбив декілька танків, зірвавши атаку супротивника.

... Важкі травневі дні 1942 року.

Із спогадів капітана І Рогальського, ветерана 83 – ї бригади морської піхоти: «У боях під Керчю хоробро билися артилеристи. На останній рубіж під Керчю вони прибули не в повному складі. Але позаду переправа, плавзасоби перевозять на Тамань поранених, дітей. В останніх боях з ворожими танками загинув командир артилерійського дивізіону капітан Низюк. Командування прийняв на себе начальник штабу дивізіону старший лейтенант Г. Л. Пивоваров».   Залп за залпом. Ворожі війська не пройшли, переправа працювала. Дорогою ціною далася ця перемога, багато артилеристів загинули в цьому бою і серед них — начальник штабу дивізіону, талановитий скульптор — лейтенант Григорій Пивоваров.

         Донька скульптора, киянка Ада Григорівна Пивоварова у 80 – х роках розшукала однополчан батька та зав’язала з ними листування. Це О.Сазонов, К.Сущий, С.Зінченко, О.Матвєєв, які жили на той час в різних містах країни та котрі зберегли у своєму серці спогади про скульптора, громадянина, мужнього захисника Батьківщини. Вони, зокрема, писали, що Григорій Пивоваров ввібрав у себе риси талановитої людини з добрим, ніжним серцем і сміливого бійця, який неодноразово знаходився на лінії вогню, мужньо дивлячись смерті в очі. В перервах між боями він робив замальовки з полю бою, читав бойовим побратимам вірші, розповідав їм про мистецтво, про його велику життєстверджуючу силу.

Подвиг героя не забутий. Народний художник УРСР, офіцер – фронтовик А. Белостоцький намалював портрет свого бойового друга, який експонується у виставковому залі Спілки художників України. А вдячні земляки – лохвичани на цент­ральній площі міста в сквері встановили бронзовий бюст художника.

         В Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (колишній Київський державний художній інститут) є скромна біломармурова меморіальна дошка. На ній викарбуване ім’я Григорія Леонтійовича Пивоварова, котрий пішов у безсмертя. Його тут пам’ятають і гордяться ним.

         Творчість скульптора – значний внесок у розвиток української пластики.

Список використаної літератури:

Історія українського мистецтва [Текст]: в 6 – ти томах / Радянське мистецтво 1917 – 1941 років. Т.5. – Київська книжкова ф – ка «Жовтень», 1967 – 476 с.: іл.

Мистецтво України [Текст]: Біографічний довідник / упоряд.: А.В.Кудрицький, М.Г.Лабінський; За ред.. А.В.Кудрицького. – К.: Українська енциклопедія, 1997. – 700с.

Панченко, Олександр

         Мала енциклопедія Лохвиччини [Текст] – Гадяч: Видавництво «Гадяч», 2008. – С.162 – 163.

Посилання

Пономаренко В. Скульптор і воїн // Крымские известия, 2011. – 23 червня.

Шибанов Георгий. Вспоминая о скульпторе // День № 45, 2008. – 11 марта.

Автор – упорядник: провідний методист ЦРБ Л.Я.Карпець

Загальносистемні масові заходи

у 2018 році

І квартал

краєзнавча розвідка «Скульптор і воїн»

(22 березня 110 років від дня народження Григорія Леонтійовича Пивоварова (1908–15.05.1942), українського скульптора – монументаліста, уродженця м. Лохвиця)

ІІ квартал

літературна візитка «Собор української душі»

(3 квітня    100  років від дня народження Олеся (Олександра) Терентійовича Гончара (1918–1995)

ІІІ квартал

книжкова виставка – подорож «Духовний спадок Володимира Великого»

День Хре́щення Ки́ївської Русі́ — Украї́ни — державна пам'ятна дата в Україні на честь Хрещення Русі, що відзначається щорічно 28 липня — у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира

Всеукраїнська рада церков проголосила 2018 рік роком Слова Божого в Україні

ІV квартал

музична година – портрет  «Рушник незабутніх мелодій»

(1 грудня (1913 – 1992) – 105 років від дня народження Георгія Іларіоновича Майбороди та 100 років дня народження Платона Іларіоновича Майбороди (1918—1989), українських  композиторів, уродженців с. Пелехівщина (Глобинщина).

Відділ культури і туризму Лохвицької районної державної адміністрації

Лохвицька районна централізована бібліотечна система

Лохвицька центральна районна бібліотека ім. Г.С.Сковороди

ІV квартал

історико – літературна година

Сім стежок Григорія Сковороди

22.11 (3.12).1722 — 29.10 (9.11)1794

 (3 грудня –  295 – років від дня народження Г.С.Сковороди)

Вед.1: Україна – це особистості, які формують обличчя її історії.

«Від бідних бідний народився,

нужду підклав, нуждою вкрився».

Ці слова дуже влучно характеризують життя найвидатнішого українського філософа 18 – го століття, просвітителя, письменника, педагога, музиканта та співака Григорія Савича Сковороди.

Вед.2.Великі люди – від землі, з народного кореня. Це – геніальні особистості, генії, що латиною означає «дух». У давньогрецькій міфології дух – покровитель, пізніше – добрий дух. А з часом – людина. Якій притаманна в найвищій мірі обдарованість або талант.

Вед.1.Такі непересягнені постаті знаменують собою історію краю й нації. Отож, без мандрівного філософа, байкаря, поета й перекладача Григорія Савича Сковороди нема ні славетних Чорнух, ні Полтавщини, ні України взагалі, нашого народу й держави. Адже Сковорода – наша знакова величина. Та не тільки полтавське село виплекало генія, а й він визначив долю своєї Батьківщини…

Вед.2.Цього року виповнюється 295 років з часу народження Григорія Сковороди. Він, і через майже три сотні літ від дня народження, залишається нашим сучасником, чиї мудрі поради допомагають і ще будуть допомагати нашому народу. Прилучитися до його мудрості, світлого поетичного слова справа честі для нас.

Вед 1.Сьогодні ми маємо щасливу нагоду пройтися стежками його життя, перечитати сторінки його творів. У цій дорозі нашими провідниками буде найулюбленіший учень Григорія Савича  і його перший біограф Михайло Ковалинський, майстер художнього слова Ізмаїл Срезневський, а також надійними путівниками стануть для нас твори і листи Григорія Сковороди.

Музичний супровід

Вед. 2.

Стежка перша. Чорнухинська. З отчого порогу у широкий світ.

В одному з листів Григорій Савич змалював образ рідного закутка: «Земелька ця пагориста, гаями, садками, горбами, джерелами розцяткована. На такому місці я народився біля Лубен». Народився, додамо ми, 3 грудня 1722 року. Згодом день народження поет згадав у своєму вірші:

Колись у цю ніч мати народила мене на світ.

В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.

Наступної ночі, Христе, Боже мій,

В мені народився твій Святий Дух.

Бо даремно народила б мене мати,

Якби ти не народив мене, о світе мій, життя моє!

Вед. 1.Батьки – Сава Сковорода та його дружина Палажка, відзначалися чесністю й правдивістю, гостинністю і побожністю та славилися миролюбивим сусідством на всю округу, таким і хлопця виховували. Так у Чорнухах підростає, стає на крило малий Гриць Сковорода. З батьківського порогу він дивиться на широку Многу і ще далі – на далекий шлях, що веде у вільний світ. Він уже успішно подолав три класи – граматику, Часопис, Псалтир – у церковнопарафіяльній школі при козацькій сотні.

Вед.2. Та передав мандрівний дяк, невідомий учитель, своєму здібному учневі  не тільки розуміння знаків письма а й перелив у його душу красу пралісу, медових долин та манливість далеких доріг. І наука ця коштувала дорожче за дві чверті пшона та карбованець, які односив до школи Сава Сковорода. У церковнопарафіяльній школі здібний до музики учень Грицько Сковорода отримав перші уроки співу.

Вед.1. У дитячі літа Григорій Сковорода чув перекази про пророка Іллю Громовержця, який на огняній колісниці карав небесним вогнем зло серед людей, зачаровувався малий Гриць оповідями козака – січовика.

Про цей час вихованець і біограф філософа Михайло Ковалинський розповідає: (Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Т.2. Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. С. 381)

«…Григорій на сьомому році від народження відзначався схильністю до набожності, талантом до музики, охотою до науки і твердістю духу. У церкві він добровільно ходив на крилас і співав чудово, приємно…».

Вед.2. Старий Сковорода пишався сином: хто краще за Григорія співає в хорі на криласі, хто може разом із захожим кобзарем проказати, не збиваючись, думу про козацькі походи, про батька Хмеля, про якого через багато років і сам напише схвильовано й проникливо: «Будь славен вовік, о муже ізбранне, вольності отче, герою Богдане…».

Вед.1.Людина має дві найбільші в житті радості: замолоду піти у світ з отчого дому й на схилі літ повернутися на рідний поріг. Настав час і дванадцятирічному Грицеві зробити перший самостійний крок – полишити затишну батькову хату, розчинити ворота в широкий світ.

Музичний супровід

Вед. 2.

Стежка друга. Києво – Могилянська. У спудейському братстві.

Новий, ще не знаний світ, постав перед очима молодого хлопця в стінах академії. У ті роки Києво – Могилянська академія переживала час свого розквіту, була одним з найкращих навчальних закладів у слов’янських країнах.

Вед.1.Студенти Могилянки наполегливо вивчали мови, філософію, історію, географію, математику, геометрію, механіку, громадську й військову архітектуру, астрономію, нотний спів, інструментальну музику та ще добрий десяток дисциплін. За рівнем викладання й навчання київська Академія не поступалася відомим європейським університетам.

Вед.2.От до якого високого рівня навчального закладу, у його перший клас фари поступив 1734 року син козака Сави Сковороди з Чорнух, дванадцятирічний хлопець Григорій, жвавий, допитливий і, як того вимагала інструкція «здібний до навчання». Як записано у старих актах, тут навчалося більш як тисяча двісті студентів.

Вед.1.Але не загубився серед української шляхти, вищого духовенства, військових чинів, заможних міщан син простого козака, сходинками академічних наук переступав успішно – без суботніх «неабияких напучувань», котрих мало кому вдавалося уникнути. У класах фари, інфіми, граматики, синтаксими вивчав мови латинську, гебрейську, грецьку.

Вед.2.Хоч як легко давалися Сковороді премудрість латини, таємниці граматики, правила арифметики, але зітхнув полегшено, коли перейшов у середні класи – піїтики, а згодом і риторики.

Вед 1.Попереду студента Григорія Сковороду вже вабив клас філософії. Він був першим серед учнів Академії. А ще мав красивий голос – альт. Коли Григорій закінчував останній граматичний клас, йому вже йшов 19 – рік. Саме тоді до Києва приїздить петербурзький співак, бас Гаврило Матвєєв на прозвання Головня, присланий з надзвичайними повноваженнями імператриці Єлизавети для «набрання з малоросійського народу півчих кількох чоловік для доповнення придворного півчого хору».

Вед.2.За цим іменним указом цариці Єлизавети Петрівни у Глухів почали прибувати обдаровані співочим талантом молоді хлопці з козацьких полків Лівобережної та Слобідської України. Студент Григорій Сковорода прибув до Глухова із трьома товаришами – конкурсантами 7 вересня 1742 року. Не всі витримували строгий конкурс. Басист Гаврило Головня і його помічник Павло Сільвестрович слухали – переслуховували кожного юнака і в церковному співі, і в італійській манері. Нарешті облюбували п’ять голосів і затвердили хористами: студентів Києво – Могилянської академії – альтиста Григорія Сковороду, дискантів Степана Андрієвського, Каленика Данилова, Андрія Туманського та учня Переяславського колегіуму,теж дисканта, Василя Калиновича.

Вед.1. Ось як проводжає із Глухова новоспечених хористів Іван Пільгук у художньому життєписі «Григорій Сковорода»: «Збиралися в дорогу біля будинку, що раніше був резиденцією гетьманів… Стояли тут юнаки, наче новобранці перед голінням. У кожного задумливий погляд і тривога в очах, а в декого – і сльози. Надовго прощалися з рідними місцями».

Музичний супровід

Вед 2.

Стежка 3. Альтист у Зимовому палаці.

З 1742 по 1744 рік, перебуваючи у Петербурзі в придворній капелі, Сковорода прославився чудовим голосом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом.

Вед.1. Капела була предметом постійних турбот імператриці. Хористів гарно, по – придворному одягали, жили вони в Зимовому палаці, мали ситний стіл. Але ж і платню їм поклали добру: по 25 карбованців на рік. Багаторічна служба в капелі винагороджувалася чинами й пенсіями (знаменитий придворний бас Федір Качаловський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку й річну пенсію в 1000 карбованців).

Вед.2. Важливою заохочувальною пільгою для придворних хористів було звільнення їхніх батьків, братів і сестер, що проживали в батьківській хаті, від податків та інших повинностей. У царському указі про пільги сім’ям хористів від 2 травня 1743 року в списку 17 співаків із Лівобережної та Слобідської України, у групі із 9 альтистів, значиться і «Григорій, син Сковорода, Лубенського полку, містечка Чорнух, його утримує матір Пелагія Степанівна, дочка Шангіреївна».

Вед.1.Пільги пільгами, а перебування і праця в капелі були виснажливими. Розпорядок був строгий: щоденні репетиції, найсуворіша дисципліна і цілковита слухняність. За найменше порушення – покарання. Церковний спів, літургії, тезоіменитства, урочисті богослужіння з приводу військових перемог – найперші обов’язки хористів. Але імператриці Єлизаветі вкрай потрібні були співаки й в оперних виставах, що їх ставили закордонні композитори й диригенти. Тому у вільний від співів і репетицій час хористи вивчали італійську і французьку мови. Та Сковорода не переставав захоплюватися церковною музикою.

Вед.2.Так минув для Григорія Сковороди перший рік. Пішов другий…Життя непросте, складне, але ж влаштоване, сите, з привабливою перспективою. Та знаємо напевне, що побут на царському дворі не знищив Сковороду морально. Знаємо, що з цієї проби виходить він переможцем.

Вед.1.Молодий Сковорода вирішив: свобода вища за позолочене вбрання, за багатий стіл із вином і солодощами; знання, пошук істини значніші за спів і музику, хоч не збирався полишати флейту, пісню та поезію. Чув, лаштується цариця взяти капелу у свою подорож до стольного Києва. Звістка про наступну поїздку обрадувала Григорія Сковороду. Невже він знову побачить широкий Дніпро, веселі київські вулиці, товаришів по академії, звідки його два роки тому забрали до придворної капели в імлистий, непривітний Петербург?

Вед.2. Як хутко все тут надокучило – і дзеркальний полиск палацових паркетів, якими ходити треба в рабському напівпоклоні, й щоденні плітки, котрі замінювали книги грецьких і античних авторів. І Сковорода подає «прошеніє» на подальше його навчання в Київській академії. Шкода було відпускати гарного співака, а по тому, як відпустили, указом імператриці був підтверджений його музичний талант присвоєнням чину «придворного уставника», тобто регента, керівника хору.

Вед. 1. Життя не пізнаєш, якщо скнітимеш у палатах –  переконаний Григорій і після повернення з Петербургу, їде до Європи.

Музичний супровід

Стежка 4. Шляхами студентів – вагантів (так називали середньовічних мандрівних школярів, студентів, в Україні вони звалися мандрівні дяки)

Коли переяславський генерал – майор Федір Вишневський зібрався їхати в далеку Угорщину закуповувати знамениті токайські вина для царського двору за іменним указом імператриці Єлизавети Петрівни від 6 квітня 1745 року, він не вагався у тому, кого взяти із собою як помічника – перекладача, знавця європейських мов, цікавого співбесідника й доброго музиканта. Префект Києво – Могилянської академії Мануїл Козачинський сказав генералу, що кращого товмача, ніж спудей (студент) Григорій Сковорода, для непростої роботи в чужій землі він не знайде.

Вед.2. Григорій Сковорода одразу ж згодився на пропозицію їхати на п’ять років до Угорщини, а скоріше в університетську Європу. Він вирушав до Європи за новітніми знаннями, наперед радіючи знайомствам із видатними вченими в європейських університетах і академіях.

Вед.1. Збігло небагато часу – і Сковорода відчув, як йому бракує в Токаї вранішнього дзвінка в Могилянці, лекцій професорів, палких диспутів. І «вічний студент» звертає свій погляд на навколишні міста, де існують університети й академії, де читають лекції учені, імена яких йому були відомі ще з Києва.

Вед.2. Звичайно, перший маршрут проліг до міста Шарошпатак, у якому діяв знаменитий реформаторський колегіум, викладання в якому велося латиною. Та лекцій і бібліотеки Шарошпатацького колегіуму виявилося замало, щоб задовольнити жадобу Сковороди до знань.

Вед.1. Не оминув Сковорода місто Трнаву, відоме своїм університетом. У Трнавському університеті поважні отці – каноніки і прелати одразу ж визнали Григорія Сковороду за рівного собі, бо ж із перших хвилин розмови – знайомства виявили в Сковороди і знання, і ерудицію, і вишуканість. Водночас новоприбулець поводився скромно у своїх бажаннях і намірах: він хотів би в славному університеті поповнити свої «скудні знання».

Вед.2. Розумні отці – каноніки були не проти прихилити до себе вченого «схизматика» із православного Сходу. А для Сковороди, допитливого, працьовитого, існувала лише одна віра – пізнання світу й людини в ньому. І він, наскільки міг, утамував свою духовну спрагу на лекціях, у диспутах, під час зустрічей із філософськими авторитетами в Трнавському університеті.

Вед.1. Запам’ятала українця Сковороду Трнава. Запам’ятала так міцно й надовго, що навіть через два століття, у 1985 році, «Трнавський календар» розповів про Сковороду вже як уславленого філософа – просвітителя, який у молодому віці відвідав університетську Трнаву. Автор статті зазначає, що на формування світогляду Сковороди вплинули антична і середньовічна європейська філософія, отже, і трнавська «школа любомудрія», українське барокове мислення, ідеї просвітництва й народна мудрість.

Вед.2. Від Трнави рукою подати до Пресбурга – нинішня Братислава. І от мандрівник за знаннями входить у передмістя Братислави. Багато славних імен записано в подорожній книзі міста, і першим серед них, звичайно ж, ім’я Григорія Сковороди. Не міг оминути Сковорода першої вищої школи в Словаччині – Академії задунайських країн. Століттями громадилася багатюща бібліотека Академії, і ніхто кілька днів підряд не міг виманити Григорія Сковороду навіть на вечерю у затишній братиславській корчмі…

Вед.1. Далі шлях пролягав через університетську Прагу.

Та особливо вабила Сковороду «німецька школа». «Німецький слід» Григорія Сковороди особливо довгий і тривалий: є підстави думати, що «мудрий козак Григорій Сковорода», як назвав видатного українця німецький академік Едуард Вінтер, слухав лекції в Галльському університеті. Григорій Сковорода міг побувати і в аудиторіях Ерфуртського університету в Німеччині у пошуках європейської науки.

Вед.2. Більшість дослідників схиляються до думки, що в пошуках новітніх знань Григорій Сковорода побував у Будапешті, Відні, Празі, а також у містах на півночі Італії.

Вед.1. Поїздка в Європу відіграла велику роль у становленні Сковороди як ученого європейського рівня, як філософа передової, вільної думки, як літератора, музиканта і художника.

Вед.2. З Європи Сковорода повертався без шеляга в кишені, але сповнений новими знаннями та блискучими ідеями.

Краще голий та правдивий,

ніж багатий та беззаконний.

Його учень Михайло Ковалинський про це написав у «Житті Григорія Сковороди»: «Повернувшись із чужих країв, сповнений ученістю, відомостями, знаннями, але з порожніми кишенями, у крайній нужді щодо всього потрібного, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих. Оскільки ж і вони не були вельми заможні, то шукали нагоди, як би використати його знання з користю для нього й суспільства».

Музичний супровід

Вед.1.

Стежка 5. Переяславська. Учителювання.

Понад два століття тому – восени  1750 року із нехитрим скарбом – Біблією та сопілкою – мандрував Григорій Сковорода до Переяславського колегіуму, куди єпископ Никодим Сребницький запросив його викладати у класі філософії та богослов’я поетику.

Вед.2. Поезія! У чому її зерно, її велика тайна, що відкривається поодиноким обранцям? У Києві за роки навчання нашкрябано копиці віршів. Писали всі, а де поети? А може, вони отут, у Колегіумі, чекають його порад, його напутніх слів... Нові Гомери, нові Вергілії!

І ось Григорій лишився віч – на – віч з учнями. Учні сиділи принишклі, чемні і насторожені. Роздивлялися нового вчителя.

Вед.1.

Григорій:     — Панове, други! ( так Сковорода почав лекцію).

Латина — хороша мова. Цією мовою говорять з нами великі римляни і достославні мужі науки нині. Хвала і слава мудрим! Але навіщо нам позичати воду, коли у нас своя криниця, глибока, чиста і невичерпна? Ви всі майбутні пастирі свого народу, поети, воїни, яким стояти на варті волі, мудрості. Ви не Івани без роду – племені, а козаки, діди яких громили шляхту і потрясали Порту. Народ могутній вами, а ви — народом.

Поезія — не хитромудра іграшка, а меч духовний; разючий, гострий в руках умілого і шмат простої криці в руках того, хто не навчився користуватись зброєю.

Ми з вами мусимо цього навчитися. І навчимося!

Є тридцять способів складати вірші, а тридцять перший — ваш. Якщо, звичайно, не розминулися з музами...

Вед.2. Він говорив захоплено, не помічаючи ні плину часу, ані того, що вже небавом в обох дверях стояли й слухали учителі й студенти сусідніх класів. Розповідав про суть поезії, про визначних поетів від стародавніх греків до Прокоповича та Ломоносова. Ділився своїми сумнівами щодо канонів старих поетик і закликав не ждати від нього готових істин, а мізкувати самим, шукати, порівнювати і прокладати нові шляхи.

Вед.1. Спудеї (студенти) слухали, мов зачаровані, та й сам він був не на землі, не під важким склепінням аудиторії, а в царстві духу, у макрокосмі богині мудрості.

Та в світі все таке не тривке. Ченці – наставники обурилися: хіба так навчають доброчинності?  І вже незабаром викликали молодого вчителя до єпископа. Недовгим був вчительський хліб і келійний притулок двадцятивосьмирічного Григорія Сковороди в Переяславському колегіумі.

Вед.2. Узимку 1753 року каврайський поміщик Степан Томара просить свого близького знайомого київського митрополита прислати в його дім учителя «найкращого для розбалуваного матір’ю сина». І тоді за високою рекомендацією митрополита найкращий студент Київської академії Григорій Сковорода підписав угоду на рік учителювання в багатого дідича Томари.

Вед.1. Та коротким видався і його перший строк домашнього вчителя в родині Степана Томари, де його принижували за «простий рід і низький стан». Але не минуло й року, як гордовитий Томара починає розшукувати Сковороду і прохає повернутися на будь – яких умовах до сина, який не встигає утирати сльози за вчителем.

Вед.2. П’ять років виховував Григорій Сковорода Василя, сина пана Томари, після чого кар’єра юнака склалася успішно за звичаєм для української старшини.

Вед.1. Не тільки грамоти та письма навчав Сковорода Василя Томару. Не пропали марно уроки серед природи, мелодіювання на флейті, читання вголос промов Ціцерона, слухання віршів самого вчителя Григорія Сковороди. Свідченням цьому є лист, який надіслав сановник Василь Томара своєму вчителю і другові молодості 6 березня 1788 року, вже з вершини титулів і гербів: «Люб’язний мій учителю Григорію Савичу ! Чи згадаєш ти, поштивий друже мій, твого Василя, за зовнішністю може, й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш має потребу в пораді, ніж коли був із тобою. О, якби господь умовив тебе пожити зі мною! Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене, яким чином міг би я тебе побачити? Прощай і не пожалкуй ще раз у житті виділити крихту твого часу і спокою давньому учневі твоєму – Василю Томарі».

Вед.2. У селі Каврай Григорій Сковорода не лише вчителював – тут він написав низку віршів до своєї славнозвісної збірки «Сад божественних пісень». Звільнений від лещат поетичних правил, які йому нав’язували настоятелі переяславського колегіуму, він на повен голос творив поетичне диво, вслухаючись у шум лісу, дзюрчання весняних струмків, у дотепність народної говірки. За часів всесильної латини, важких церковнослов’янських конструкцій йому навіть доводилося дещо вибачатися за таке явне «опрощення» у слові: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста. Написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за своєї простонародності й простоти вона щира, чиста, безпосередня» (З листа до Геврасія Якубовича від 22 серпня 1758 року).

Вед.1. Віддаючи належне високомовному поетичному стилю, Сковорода відчував і передбачав, що саме «селянська і проста, написана простонародною мовою» пісня залишиться назавжди з його іменем. Надихатиме людські душі й серця. Так і сталося. Лірники й кобзарі рознесли по всій Україні каврайські пісні Сковороди: ліричну, від серця – «Ой ти пташко – жовтобоко, не клади гнізда високо…»; громадянського гніву – «Всякому місту звичай і права. Всяка тримає свій ум голова».

01 Звучить пісня «Всякому городу нрав і права…»

Вед.1. Сковорода понад усе любив Переяславський степ, село Каврай. Йому співалося само собою. На весь голос, ледь опинявся на околиці села, серед духмяної левади, на річковому плесі:

Весна люба, ти прийшла; зима люта одійшла!

Уже сади розцвіли і солов’їв навели.

Геть, печале, геть відсіль! Не понівеч красних сіл!

Біжи собі в болота, у підземні ворота.

Вед.2. Хоча не завжди Григорію вдається утекти від підступного смутку: милуючи око природа й душевна самотність, висока дума і убогість життя навколо…І тоді вириваються такі пронизливі рядки:

Ах, ти, нудьго проклята! О докучлива печаль!

Гризеш мене затята, як міль плаття чи ржа сталь…

Ніхто не знайшов кращого поетичного порівняння, як Сковорода: «Бо душа моя – верба, ти (правічний Бог) – для неї, як вода. Буду жить на тій воді, втіш мене у цій біді».

Вед.1. Та справжньою поетичною перлиною каврайського періоду Сковороди стала ода «Про свободу». Ці рядки могли народитись і народилися саме в Кавраї, в тому благословенному місці, де молодий Григорій Сковорода підніс свій дух до найвищих вершин, «де правда живе свята», де він прагнув наслідувати сина Божого. І де він врешті – решт дійшов головного розуміння й переконання, що для людини найбільша цінність, найвища мета – це Воля.

І сказав про це проникливо, незаперечно:

Що то свобода? Добро в ній яснисте.

Кажуть, неначе воно золотисте.

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи це тільки болото.

Щоб же у дурні мені не пошитись

Та без свободи не міг я лишитись,

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане – герою!

Вед.2. У житті Сковороди багато доріг і стежок, чимало незабутніх часів, та все ж Каврай стоїть окремо й вище. Тут молодий Григорій Сковорода прожив, ні, проспівав п’ять поетичних літ. Каврай виплекав того Сковороду, якого ми знаємо й любимо.

Вед.1. У 1759 році закінчилося домашнє вчителювання Григорія Сковороди у Степана Томари. Він радо відгукується на запрошення єпископа харківської парафії бути учителем піїтики в Харківському колегіумі. Сковорода радів добрим перемінам у своєму житті. Замість одного учня в Кавраї він тепер навчав цілий клас – тридцять дев’ять школярів віком від 12 до 22 років – всі вони вихідці із простих сімей – сини священників, козаків, обозних, посполитих. Сковорода вчив спудеїв правил високого віршування, при цьому залишався вимогливим педагогом.

Вед.2. Сковорода залюбки вчив слобожанських юнаків. Водночас бачив: не всім дається богословська наука, бо в декого був потяг до інших занять – до землеробства, медицини, військової справи. А їх – «священно – церковнослужительських дітей» - указом єпископа посилали до колегіуму під загрозою позбавити батьків церковного приходу. Сковорода бачив, що цілоденні зубріння, круту дисципліну не витримує багато дітей, і він виклав своє розуміння навчального процесу в «Езоповій байці»:

Не дбай, як тобі не дано від Бога,

Без Бога усяк ані до порога.

Коли не зродивсь – не сунься в науку.

Агей! Скільки їх, упалих в муку!

Так, мати не всіх зродила до школи,

Як щастя захтів, довірся ти долі.

Вед.1. Кінцівкою – мораллю байки Сковорода вперше висловив ідею «спорідненої праці», за якою людина має обирати таку справу в житті, яка відповідає її природним нахилам. А єпископ Миткевич, збагнувши мораль байки, дозволив піти з училища понад сорока учням.

Вед.2. Тож уперше думки й тези про «споріднену працю» у Сковороди почали формулюватися під час викладання у Харківському колегіумі. Це був важливий період у житті мислителя. Так закладалися основи нової, сковородинівської системи педагогіки.

Вед.1. Збирався Григорій і наступного року практикою перевірити свої освітянські пошуки. Не судилося. Річ у тім, що за інструкцією викладачами колегіуму могли бути висвячені на священників, або ченці. Єпископ, знаючи таланти Сковороди, бачив його в майбутньому ректором колегіуму. І запропонував Сковороді прийняти чернецтво та високий духовний сан, а з ним і «честь, славу, достаток у всьому й щасливе життя».

Вед.2. Смілива відповідь молодого вчителя долунала аж до нашого часу: «Невже ви хочете, щоб я примножив число фарисеїв?  Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко й ченцюйте!...». Я не попутник вам.

Вед.1. З колегіумом довелося попрощатися. Оселився Сковорода в сорока верстах від Білгорода, в селі Стариця, серед тінистих лісів, крейдяних гір і чистих джерел. Тут почав замислюватися над новим життєвим шляхом – іти до людей, учити слобожан по всьому краю.

Вед.2. Цей роздумливий, одухотворений стан Сковороди добре передав учень, друг і перший біограф філософа Михайло Ковалинський: «…у вільний від своїх обов’язків час ішов не раз у поле, гаї, сади для роздумів. Літа, обдарування душевні, нахили природні, потреби житейські спонукали його поперемінно набувати якого – небудь становища в житті… Не вибравши жодного становища, закарбував він твердо на серці своїм, що позначить життя повстриманістю, малим достатком, цнотливістю, смиренням, працьовитістю, терплячістю, добросердям, простотою звичаїв, щиросердістю, облишивши всі суєтні шукання, всі спроби збагатитися. Таке самовідречення наближало його до любомудрості».

Вед.1. Справді, «таке самовідречення» відкривало шлях до «любомудрія», тобто філософського осмислення життя, пізнання світу у всій його повноті. В той же час Григорій Сковорода сумував за шкільним викладанням і коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум, то не встояв перед пропозицією обійняти «посаду вчителя, яку забажає». Сковорода охоче взявся вести клас синтаксими і викладати грецьку мову. Також учив юнаків співати за нотами в супроводі органа.

Вед.2. Тут же, в колегіумі, познайомився з вісімнадцятирічним студентом Михайлом Ковалинським, дружба з яким зав’яжеться на все життя. Згорток листів Сковороди до свого друга – це настільна книга з виховання молодого покоління, її настанови з моральності й правила суспільного співжиття не застаріли, свіжим вітром повчання віє від кожного з них. Наведемо уривки лише з деяких листів:

Читання уривків з листів до Михайла Ковалинського

(Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Т.2. Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. С.226 – 320)

Вед.1. Так у вчительських трудах, у «спорідненій праці» минає один рік і другий – та от знову над Сковородою нависають хмари. Надто вже вирізнявся Григорій серед колег у рясах свободою думки, справедливим життям і неприйняттям обрядової криводушності, за що невдовзі і витіснили його з колегіуму.

Вед.2. І знову стеляться перед Сковородою шляхи Слобожанщини. «У крайній бідності переходив він по Україні від одного дому до іншого, вчив дітей прикладом непорочного життя і зрілими настановами. Одягом його була проста сіра свита, їжею найгрубіші страви; міцні напої він знав лише за назвами. Навіщо, казав він, усі ці вигадки?... Серце, яке буває чесним під простим убранням, більше варте, ніж чорна душа, що сховалась під «звізду» або «лєнту».(журнал «Украинская старина» за 1817 рік).

Вед.1. Розум його і незвичайний спосіб життя зробили його ім’я відомим у багатьох місцях. Багато хто мав бажання познайомитися  з ним. Він дедалі більше поринав у мандрівне життя, став бажаним гостем, народним навчителем у містах і селах.

Вед.2. І все ж через чотири роки, у 1768 – му, він ще раз повернеться до Харкова викладачем у «додаткові класи», що відкрилися при колегіумі. У цей час місто розбудовувалося: виникають ремісничі цехи, мануфактури, жвавішає торгівля. Царським указом було наказано влаштувати «додаткові класи» для підготовки цивільних спеціалістів. Та коли виникла традиційна потреба поряд з цивільними дисциплінами викладати катехізис тобто «десять заповідей Божих», губернатор запросив Григорія Савича до викладання катехізису в «додаткових класах».

Вед.1. Сковорода й цього разу не пішов проторованою стежкою, він вніс у затверджений церквою курс катехізису своє бачення й розуміння моральних заповідей. Написаний ним курс лекцій він називає цілком по – світськи: «Вступні двері до християнської добронравності», що виводили молодь у світ нових істин, критичного розуму, світлого духу. У своєму «десятисловії» вчитель не знаходить місця навіть для головної християнської молитви «Отче наш».

Вед.2. Неважко здогадатися, що чекало єретика Сковороду з таким тлумаченням християнської моралі. Єпископ «обурився на нього з гонінням». І Сковорода залишає колегіум. Віднині – назавжди. І стає на вільний шлях просвітництва всіх людей. У творі своїм «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною» Сковорода сказав про себе: «Він ступає з посохом веселими ногами і спокійно співає: «Я прибулець на цій землі».

Вед.1. Григорій Сковорода писав і любив повторювати: «Ми збудуємо світ якнайкращий, створимо день веселіший». Кращий світ Сковорода творив своєю щоденною працею, і підсумок його життя у Слобідській Україні такий: вісімнадцять філософських творів, сім перекладів із латини Плутарха, Цицерона та інших авторів, осмислення й розробка філософських засад «двох натур» - видимої та невидимої - і трьох світів: макрокосмосу – Всесвіту, мікрокосму – Людини та світу символічного – Біблії; закладення педагогічної теорії «спорідненої праці», а також розробка етичного вчення – «філософії серця».

Вед.2. Українська філософська думка заснувалась саме із трактатів і діалогів мислителя Сковороди. Перлинами поетичної творчості, притчової глибини й мудрості Сковороди стали його «Сад божественних пісень» і «Байки Харківські».

Вед.2. Відомий дослідник творчості Григорія Cковороди харківський професор Анастасія Максимівна Ніженець так підбила підсумок життєвих борінь українського мислителя: «Сковороду часто називали й називають народним філософом. І не тільки тому, що він жив із народом, визначивши свій «жребій із голяками», не тільки тому, що вчив народ зневажати рабство й любити волю. Його називають так насамперед тому, що в своєму житті своєю діяльністю і своїми переконаннями він був людиною, що в ній втілилися всі найкращі риси епічного народного героя. У ньому розум, воля й серце становили собою такий сплав, ім’я якому – національна вдача, еталон, яким вимірювався ідеал народу».

Вед. 1.

Стежка шоста. Остання. Славетна.

Добігав кінця вісімнадцятий вік. І серед державного мороку й суспільної задухи мислитель і поет Сковорода піднявся на таку моральну височінь, що став живим докором усім мерзотностям своєї доби і водночас життєдайним джерелом, до якого спішило припасти все, що залишалося в Україні думаючого, совістливого, чистого.

Вед.2. Високо піднісся духовно, але скороминущий час невблаганно підточував тілесні сили. «Дух мій бадьорий, але тіло немічне», - говорив спокійно Сковорода друзям, і от задумав вирушити до своєї, як він казав, «останньої гавані».

Вед.1. До свого дому вічного в селі Пан – Іванівці Григорій Сковорода зібрався о ранковій годині, на сході сонця. У сільському маєтку Михайла Ковалинського на Орловщині, журно розлучався зі своїм наймилішим приятелем.

Вед.2. Сковорода прибув у слободу Іванівку, де він мешкав якийсь час раніше. «Старчик Григорій», як Сковорода себе називав, вибрав для свого притулку Пан – Іванівку, бо вона найбільше скидалася на його осиротілі Чорнухи. Батьки Сава й Пелагія Сковороди давно вже упокоїлися на тінистому цвинтарі, старший брат Степан прижився в далекому Санкт – Петербурзі. Кажуть, що Харківщину Сковорода любив понад усе, бо вона стала батьківщиною його байок і діалогів.

Вед.1.

Сакви під голову – і в землю ліг святу,

А світ ловив і ще не міг пробачити…

І на яку ж було злетіти висоту,

Щоб звідти навіть власну смерть побачити.

Вед.2. Як за життя Сковороду супроводжувала легенда, так витворився й народний переказ про останній день мудреця.

…Останні версти перед Пан – Іванівкою шлях в’ється через житню стерню, а далі ховається в осінньому лісі. На ганку будинку над ставом Сковороду ніхто не зустрів. Він, обережно прочинивши двері, пройшов до своєї кімнати. Та його кроки все – таки зачули, й ось уже на порозі з’явився господар дому Андрій Ковалівський і з радісною усмішкою запросив Сковороду до вітальні за обідній стіл. Домашні запримітили внутрішню переміну гостя, але не наважилися надокучати Григорію Савичу звичними під час зустрічі розпитами.

Вед.1. Надвечір Сковорода накинув на плечі свитку, спустився із ганку в сад. Він ішов, не кваплячись, парковою алеєю і вдивлявся у знайомі обриси берегів, присмеркової долини, по – сирітськи пониклих кущів бузку. Біля старого, кремезного дуба з густим віттям зупинився, задумався.

Вед.2. Тут, у прохолодній тіні, він знаходив єдино вірні слова для своїх філософських трактатів. І настав час їм прощатися. «А ось ти, зелений велетню, ще і сто, і двісті років простоїш, повесні цвістимеш, а восени рясно розжолудишся, - прошепотів Сковорода й уперше за день посміхнувся зворушливо, проникливо. – Стій міцно, зелений старче, й залишайся назавжди в пам’яті добрих людей».

Вед.1. Навскоси, під розлогою липою, Сковорода окреслив на землі лопатою прямокутник і почав копати. На запитання садівника, що трапився тут біля нього: «Що се ви робите, Григорію Савичу?», відповів сумирно: «Копаю останню схованку. Настав мій час».

Вед.2. Закінчив копати, глинисте дно вистелив дубовим листям. Постояв, провів поглядом сонце, що сховалося за обрієм. У дім повернувся уже в сутінках. До вітальні, де звично гості збиралися для вечірньої бесіди, не зайшов. Запаливши згарок свічі у своїй кімнаті, приліг на канапу.

Вед.1. На ранок – треті півні проспівали – випав сніг. Замерехтіли лапаті сніжинки. Вони билися в шибку вікна й безсило сповзали по склу. Та навіть коли б їм вдалося залетіти до кімнати, то, нечутно падаючи на полотняну сорочку, на просвітлене обличчя Григорія Сковороди, вони уже б не танули…

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року.

Вед.2. Про цей переказ згодом записав простими, щирими словами Густав Гесс де Кальве в харківському альманасі «Утренняя звезла»: «Сковорода ніколи не знав недуги, нужди, ні чужої допомоги. Тверезість, людинолюбство й упокорення долі були характерними рисами всіх його вчинків. Він помер спокійно, без допомоги лікарів і з упованням на майбутнє; всі, хто знав його, жалкували за його втратою. Проста дернова могила накриває кістки його; але вона викликає більше поваги, ніж деякі великі пам’ятники…».

Вед.1. Та через 20 років після поховання останки філософа й містика переносять подалі з очей нової власниці маєтку і перепоховають Сковороду на лісистій горі, за глибоким і крутим яром, щоб не зміг перебратися, навіть безтілесний, до панського маєтку.

Вед.2. Та невпокорений дух Сковороди весь час нагадував про себе, достукувався до сердець нових поколінь українців. Через сто років після смерті мислителя філологічне товариство Харківського університету поставило на могилі Сковороди чавунну огорожу й поклало мармурову плиту з написом: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Музичний супровід

Вед. 1.

Стежка сьома. Таїна його душі.

Григорій Савич мав рацію: увесь світ і досі “ловить його високу філософію”, і відверто скажемо – і донині не може сповна її осягнути. Уже три століття безмежними просторами України – по селах і містах, тінистих гаях і жайворонкових полях, по колегіумах і монастирях, по університетах і академіях – мандрує, опираючись на посох із ручкою – кротом, людина із привітним до всіх усміхом на вустах, із саквами через плече, в яких вмістилися лише Біблія і флейта.

        

Вед.2. Ось що казав Сковорода про своє життя: «Що життя? То мандрування…». І Сковорода справді провів своє життя у безперервній подорожі – духовній і мандрівній. Хоча б де був Сковорода, за ним завжди снувала легенда. І не просто поетична, витворена народом казка, а й певна загадка його життя, вдачі, таїна його особи. Небагатьом вдалося, а вірніше, нікому не поталанило до кінця відкрити його сутність: «Бо душа моя – верба…», простежити до тонкощів хід його думки: «Кожна свій розум трима голова…», перейняти сповна його безмежну любов до свободи, духовну невломивість його образу: «Мені ж воля лиш вабна і безсумна, непростий шлях…».

Вед.1. Справжня людина рівна Богові; справжній Сковорода рівний апостолові; справжнє життя рівне людському щастю – цим  афористичним трисвіччям вшануємо пам’ять видатного мислителя й поета, висвітимо його сучасний образ і майбутній символ в Україні і в цілому світі.

Вед.2.  Дедалі гучніше достукується до наших сердець Сковорода сьогодні, на початку ХХІ століття. Але й ми маємо повніше зрозуміти Сковороду, виконати його заповіти, відновити й розвинути нормальне життя, перерване війнами, революціями, непродуманими соціальними експериментами.

Вед.1. Пам'ять людства стає вічною, коли людина за своє життя змогла створити неперехідні цінності, і хоч минули відтоді століття, начебто покроплені живою водою оживають для нас слова великого пророка: "Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же в законі вічного".

Вед. 2.  Спадщині Г.Сковороди відкриває двері Вічність. Бо і тепер ми спрагло припадаємо до джерел його мудрості: читаємо і дивуємось своєчасності ідей, співзвучних нашій епосі, коли Україна намагається знайти своє місце в світі, відтворити національну культуру, самовідданість народу.

Вед.1. Великий мандрівник України продовжує нескінченні мандри до читачів нових епох і цьому вічному шляху Григорія Савича Сковороди немає кінця, бо кожне його слово звернене до серця та душі людини. Сковорода ніс у народ слово про щастя для всіх і кожного. Ці прагнення разом із закликом до духовного удосконалення людини заповідав нам геніальний поет і філософ. Ось чому віщі слова Григорія Сковороди – поета, філософа, гуманіста, просвітителя ХУІІІ ст., його ідеї потрібні сьогодні. Будуть потрібні завтра і завжди.

Пізнаймо ж Григорія Сковороду – у нім же пізнаємо себе, свій народ, свої духовні цінності.

Вед. 2.

Ревнитель істини й духовного буття,

Він мудрий словом, розумом, життям,

Прихильник простоти й найвищої свободи,

Він щирий друг, йому убогість не біда.

Досяг верхів наук, пізнавши дух свободи.

Достойний приклад всім серцям – Сковорода.

(М.Ковалинський).

Автор – упорядник  Карпець Л.Я.

Лохвицька районна централізована бібліотечна система

Загальносистемні масові заходи

у 2017 році

ІІІ квартал

книжкова виставка – досьє  

Україно! Це твої символи

(з нагоди 26 – ї річниці проголошення незалежності України,

 Дня державного прапора України,

25 – річчя затвердження музичної редакції Державного гімну України, Державного прапора та герба)

Звернення до користувачів:

Шановні користувачі!

У 2017 році відзначають 25 – річчя затвердження українських національних символів на державному рівні (1992 р.). Кожна країна має свої державні символи. В 20 статті Конституції України вказано, що державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України.

Герб, Прапор і Гімн — це три основні національні символи України, котрі мають давню й цікаву історію.

Державні символи є складовою більш широкого поняття "державні атрибути", до числа яких входять також столиця держави, офіційна назва держави, державна мова, державна печатка, національні пісні, почесні значки, державні штандарти.

З метою відзначення цієї важливої події  у бібліотеці влаштовано книжкову виставку – досьє: «Україно! Це твої символи», присвячену основним атрибутам державності.      

Ознайомившись з представленою на виставці літературою, ви здійсните екскурс до витоків створення української символіки.

Чекаємо вас у бібліотеці!

Розробка книжкової виставки – досьє:

«Україно! Це твої символи»

І розділ «Державний прапор – прапор – дивоцвіт»

Цитати до розділу:

«Вже скільки закривавлених століть,

Тебе, Вкраїно, імені лишали.

                   Тож встаньмо, браття, в цю yрочу мить:

           Внесіте прапор вільної Держави!»

                                                                       В.Крищенко

«Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів». (Стаття 20 Конституції України)

Література до розділу:

Про День Державного прапора України: указ Президента України від 23 серпня 2004 р. № 987/2004 // Офіційний вісник України — 2004. — № 35. — С. 42.

Про Державний прапор України: постанова Верховної Ради України від 28 січня 1992 р. № 2076-ХП // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 19. — Ст. 257.

Він — як літо: блакитне небо, золоті ниви... // Уряд, кур'єр. — 2006. — 23 серп. — С. 1.

До питання про національний прапор // Шкільна бібліотека. — 2007. —№7. —С. 11-16.

Крищенко, В.Д. Прапор України: [Вірш] / В.Д.Крищенко // Позакласний час. — 2003. — № 1. — С. 39.

Національному стягу над Хрещатиком — 20 років // Голос України. — 2010. — 24 липня. — С. 1.

Чебоненко, Г. М. Герб, прапор, гімн – державні символи України [Текст] урок позакласного читання. 3 клас / Г. М. Чебоненко // Розкажіть онуку. – 2006. – № 11 – 12. – С. 8 – 9.

Яковишина, В. Наш стяг у золоті й блакиті [Текст]: [сценарій – до Дня Державного прапора України] / В. Яковишина // Позакласний час. – 2011. – № 7. – С. 104 – 105.

 ІІ розділ «Герб України – символ віри і надії»

«Наш герб – тризуб,

Це воля, слава й сила,

Наш герб – тризуб,

Недоля нас косила.

Там ми зросли, ми є,

Ми завжди будем,

Добро і пісню,

Несемо ми людям»

Н.Поклад

"Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України". (Стаття 20 Конституції України)

Література до розділу:

Про Державний герб України: постанова Верховної ради України від 19 лютого 1992 р. № 2137-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 40. — Ст. 592.

Бєлов, О. Герб України — символ віри й надії / О.Бєлов // Урядовий кур'єр. — 2007. — 5 квіт.

Губерначук, С. У гербах української шляхти [Текст] / С. Губерначук // Українська культура. – 2008. – № 8. – С. 32 – 33.

Ярещенко, А. Тризуб: його минуле і сьогочасне [Текст] / А. Ярещенко // Журавлик. – 2006. – № 11. – С. 10.

 ІІІ розділ  «Гімн України —  символ Національної і державної величі»

"Ще не вмерла України ні слава, ні воля,

Ще нам, браття – українці, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду".                    П. Чубинський

Література до розділу:

Про Державний гімн України: Закон України № 602-IV від 6 березня 2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 13. — С. 9.

Гімн України: [текст Гімну] // Військо України. — 2010. — №1. — С. 49.

Бібліотечний урок на тему «Автор українського гімну – Павло Чубинський» [Текст] // Шкільна бібліотека. – 2004. – № 9. – С. 55 – 60.

Вертіль, О. Живі України і слава, і воля [Текст]: до 140-річчя від дня смерті Михайла Вербицького / О. Вертіль // Урядовий кур’єр. – 2010. – 7 грудня. – С. 1,10.

Войтко, В. Павло Чубинський. Відновлена пісня [Текст] / В. Войтко // Журавлик. – 2008. – № 2. – С. 8.

Галюк, М. Творець Національного гімну / М.Галюк // Культура і життя. — 2005. — 3-5. — С. 1.

Геть померла України і слава, і воля! [Текст]: [Павло Чубинський і «Ще не вмерла України і слава і воля»] // Шкільна бібліотека. – 2005. – № 12. – С. 7 – 8.

Історія гімну України [Текст] // Позакласний час. – 2001. – № 10. – С. 5, 28.

Служив молитві і пісні самовіддано, одержимо, повсякчас [Текст]: 4 березня виповнюється 195 років від дня народження Михайла Вербицького // Шкільна бібліотека. – 2010. – № 2. – С. 4 – 6.

Що таке Гімн [Текст] // Позакласний час. – 2009. – № 11 – 12. – С. 119 – 126.

Федоренко, Д. Т. Приречена на безсмертя, або Сторінки історії славетної пісні, якій судилося стати Гімном незалежної України [Текст]: вечір-свято / Д. Т. Федоренко // Позакласний час. – 2002. – № 4. – С. 12 – 14.

ІV розділ «Земля моя – земля моїх батьків»

(представити елементи державної символіки Полтави, Лохвиці, Заводу та населених пунктів Лохвицького району: Прапори, Герби, Гімни; можна розмістити малюнки з зображеннями прапора, герба місцевої символіки)

Загальносистемний масовий захід

ІІ квартал

політичний портрет

Петлюра Симон Васильович — український державний, військовий та політичний діяч

(10 [22] травня 1879, Полтава —

25 травня 1926, Париж)

 (до 100 – річчя Української революції 1917 – 1921 рр., Року Української революції в Україні, пам’яті її учасників та 80 – річчя Полтавської області)

«Із Україною я злився навіки» - перегляд літератури 

Ведучий 1.    Серед українських політичних діячів початку XX ст. постать Симона Петлюри займає окреме місце, уособлюючи визвольні змагання 1917 – 1921 років, пов'язані з ними спроби побудови та збройного захисту Української Народної Республіки.

Ведучий 2. Видатний український публіцист, громадсько – політичний і державний діяч Симон Петлюра був однією з центральних постатей Української революції. Він став складовою частиною української історії завдяки надзвичайно твердій і послідовній політиці відстоювання національної державності. Не останню роль у цьому відіграла його трагічна смерть на одній з вулиць Парижа у травні 1926 року. Підступне вбивство, сплановане і здійснене більшовицькими агентами, фізично знищило С.Петлюру, але ідейно перетворило його в масовій свідомості на потужний символ українського національно – державного руху.

01Мелодія.Тино Росси – Дождь идет. Париж  30 –х років

Ведучий 1. Париж…Вже не перший рік він жив у цьому великому місті. Призвичаївся до його ритму і виробив свій. Вранці – філіжанка кави – і до справ.

25 травня 1926 року він вийшов з кафе і за спиною почув оклик: «Ви Симон Петлюра?» Обернувся. Сказав: «Так».

Ведучий 2. О 14 годині 12 хвилин пролунало сім револьверних пострілів. П’ять куль влучили. Тут, біля книжкового магазину, на розі вулиці Расін та бульвару Сен – Мішель він загинув.

Ведучий 1. Від рук терориста гине лідер української еміграції в Парижі, голова Української Народної Республіки у вигнанні, колишній голова Директорії, Головний Отаман всіх військ Української Народної Республіки Симон Васильович Петлюра.

Ведучий 2. Вбивця, власник годинникової крамнички, Самуїл Шварцбард, віддає себе в руки поліції. Парижський суд присяжних вісьмома голосами проти чотирьох повністю виправдовує вбивцю.

Ведучий 1. Мотив: Самуїл Шварцбард не злочинець, а месник, що помстився за єврейські погроми в Україні часів петлюрівщини.

Ведучий 2. Дотепер в світі час від часу спалахують суперечки з приводу парадоксального рішення парижського суду.

Ведучий 1. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США.

Ведучий 2. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі. Провести його в останню путь з’їхався весь цвіт української еміграції. Смерть об’єднала навіть непримиренних політичних супротивників. 40 польських генералів в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві.

Ведучий 1. «Ті, хто творять майбутнє нашої держави, повинні добре знати її минуле, – говорить голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. – Тому що історія – це, насамперед, досвід, який допомагає уникнути важких помилок. Українські політики повинні уважно вивчати життя та діяльність Симона Петлюри: його здобутки та прорахунки можуть стати в нагоді у теперішній непростій ситуації».

Ведучий 2. Сьогодні ми поговоримо про одного з найвидатніших українських політиків ХХ століття, зробимо спробу дати суспільно – політичний образ Петлюри, простежити основні етапи його діяльності, виокремити найважливіші ідеї, якими він керувався в процесі державотворення.

Ведучий 1. "Петлюра – перший серед українських лідерів, кого російський більшовизм знищив як один із символів Української революції. Його ім'я досі оповите міфами й сфальшованими звинуваченнями, покликаними дискредитувати не лише самого Петлюру, а й ідею державної незалежності України. На жаль, ці міфи все ще мають вплив на суспільство та владу", – (зазначив, голова Правління Фундації імені Олега Ольжича Сергій Кот).

Ведучий 2. Цитуємо академіка Ф. Корша: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у давнину закладали династії, а в наш час, демократичний час, стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля!». 1915 рік.

Ведучий 1. Що ж так вразило російського вченого, привернуло його увагу до Симона Петлюри задовго до буремних подій 1917 року?

02 Мирослав Скорик. На фоні мелодії звучать слова ведучого

Ведучий 2. Полтава… Полтавська земля. Серце України. Батьківщина десятків і десятків талановитих людей, один з центрів української культури й духовності. Саме тут, в Полтаві, в родині міського візника народився 10 травня 1879 року Симон Васильович Петлюра.

02 Пауза. Продовжує звучати мелодія Мирослава Скорика

Ведучий 1. Був третім сином у родині, мав трьох братів, п'ятьох сестер, ще троє померли в дитинстві. Батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи три екіпажі та двох найманих робітників, займався візницькою справою. Родина Петлюр мешкала в старому трикімнатному будинку № 20 по Загородній вулиці (тепер — вулиця Зигіна).

Ведучий 2. Рід Петлюр походив із давніх козацьких і священицьких родин. Дід Симона – Павло Петлюра рано помер, його дружина Ганна, овдовівши, постриглася в черниці, згодом була ігуменею Тепловського монастиря поблизу Феодосії.

Ведучий 1. Мати Симона, Ольга Олексіївна, теж походила зі старого козацького роду. Її батько, овдовівши, постригся в ченці, був одним із співзасновників Київського Іонівського скиту, помер ієромонахом. Якщо згадати, що з родини Петлюр вийшов майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, то неважко збагнути, що в ній тісно переплелися та поріднилися козацька й православна традиції, які становили основу української народної культури.

Ведучий 2. Життя сім'ї було пронизане цією культурою. Українські мова, казка, пісня, одяг, страви, свята, звичаї становили ту духовно – побутову атмосферу, в якій виростали діти. Тому Симон і його старший брат закінчують спочатку місцеву духовну бурсу, а потім навчаються в Полтавській духовній семінарії.

Ведучий 1. Українська стихія виходила далеко за межі родинного гнізда, панувала в передмісті і в самій Полтаві. На відміну від українських великих промислових центрів, помітно зрусифікованих, Полтава зберігала українське обличчя. Тут, як відзначав відомий історик В. Січинський, "навіть у часи найлютішої російської неволі збереглася народна свідомість, передусім у зовнішніх виявах та етнографічних ознаках, і коли інші міста Придніпровської України протягом XIX століття швидко обмоскалювалися, - Полтава гідно боронилася проти чужих впливів...»

Ведучий 2. Єдиною мовою викладання була російська – українська мова була заборонена. Та всі учні семінарії розмовляли українською і читали заборонений «Кобзар». Симон відзначався музикальністю, добре грав на скрипці і співав. У випускному богословському класі семінарії розучив з хором заборонену кантату «политически неблагонадежного»  композитора Миколи Віталійовича Лисенка «Б’ють пороги» на слова Тараса Шевченка.

Ведучий читає перший куплет вірша Т.Шевченка «Б’ють пороги»

03 Далі звучить пісня «Б’ють пороги, місяць сходить»

Ведучий 1. І коли в січні 1901 року до Полтави приїхав опальний композитор, Симон запросив його до семінарії прослухати виконання. Щоб іншим не повадно було, Петлюру виганяють з семінарії.

Ведучий 2. Чому ж таким суворим було рішення ректора? Думається, то була нагода позбутися учня, який на той час уславився не лише співочою, а й політичною діяльністю.

Ведучий 1. Як згадував П. Капельгородський, у старших класах С.Петлюра "був найактивнішим із семінарських крамольників", "провідником українського руху" і до того ж належав до таємної соціал – демократичної організації. То була полтавська громада Революційної української партії.

Ведучий 2. За жандармськими даними, до неї входило понад два десятки семінаристів, серед яких С.Петлюра був помітною постаттю. Саме політична діяльність і була головною причиною виключення його з семінарії. До такого висновку спонукають і спогади В.Короліва – Старого. Він згадував, що перед виключенням із С.Петлюрою мав розмову ректор семінарії - архієрей Іларіон, який вихваляв учневі його здібності, просив пожаліти старого батька, покаятись, кинути свої "заблуждения". На ті напучування юнак відповів, що "певен свого шляху" і що йому "ідеї дорожчі за родинні відносини".

Ведучий 1. То був характерний для того часу тип поведінки. Тих, які наприкінці XIX - на початку XX ст. увійшли до революційного кола, важко було із нього вирвати простими умовляннями.

Було йому на той час майже повних 22 роки і Симон шукає свого берега.

Ведучий 2. Влітку 1901 р., уже виключений із семінарії, С. Петлюра брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, що відбувся в Полтаві. Навесні 1902 р. він був одним із організаторів виступу учнів семінарії, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, змінити програму навчання, ввести до неї українознавчі предмети.

Ведучий 1. В 1902 році Петлюра їде на Кубань, де за масової підтримки місцевого українського козацтва формуються українські партії та організації. На Кубані активно діяла Революційна Українська Партія, зокрема в Катеринодарі діяла «Чорноморська вільна громада». На початку 20 – го століття кубанські козаки і все місцеве населення вважала себе українцями і розмовляли українською мовою.

Ведучий 2. В 1904 році перебирається до Львова, де активно приймає участь в політичному русі. В літературно – науковому віснику з’являється його перша публіцистична стаття про стан народної освіти на Полтавщині. Зблизився він тоді з Франком, Гнатюком, Грушевським. Прослуховує курс підпільного українського університету, де викладав весь цвіт галицької української інтелігенції.

Ведучий 1. Перші журналістські спроби виявилися вдалими і Петлюра в подальшому співпрацює в газетах і журналах на Кубані, в Києві, Львові, Санкт – Петербурзі, Москві.

04Мелодія бандури, слова ведучого

Ведучий 2. Його статті, переважно культурно – мистецького спрямування на перших порах були далекі від політичних катаклізмів початку століття.

В співдружності з Заньковецькою, Лисенком, Садовським, Іваном Франком, Карпенком – Карим та іншими формується світогляд Симона Петлюри.

Ведучий 1. Зацікавлене і поглиблене знайомство з культурним надбанням рідного народу, неабиякий вплив Михайла Грушевського, Івана Франка привели,  врешті – решт, Симона Петлюру до такої чарівно – спокусливої ідеї створення незалежної української держави. Симон – активний член РУП – революційної української партії, в програмі якої ідея української суверенності була чи не головною.

Ведучий 2. В 1906 році Симон Петлюра їде до Петербурга, де редагує газету «Вільна Україна».  Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50 – річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, поклав вінок з україномовним написом на синьо – жовтій стрічці.

Ведучий 1. На початку 1911 року переїхав до Москви, першої столиці імперії, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним з 1910 і зареєстрованим 1915 року). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941).

З 1912 – го по 1914 – й в Москві Петлюра редагує журнал «Украинская жизнь».

Ведучий 2. Війну 14 – го року Петлюра зустрів, як націонал – патріот, хоча й не мав сумніву, що війна – це, як він писав пізніше, - вир подій світового значення, подій, що  мають покласти початок новим етапам історії.

Ведучий 1. У військову форму Петлюра вдягнувся, як співробітник «Союзу земств і міст», благодійної організації, яка займалася побутовим обслуговуванням армії. Та саме ця посада давала можливість Симону Петлюрі бувати на всіх ділянках фронту у різноманітних військових частинах. І скрізь Петлюра – пристрасний агітатор за українізацію армії.

Ведучий 2. Саме тому на перший військовий з’їзд українців, що його скликала Центральна Рада, у травні 17 – го року був обраний військовим делегатом. Більше того, делегатом фронту. На з’їзді його обирають головою Українського Генерального Військового Комітету і Петлюра, маючи змогу вільно розпоряджатися своїм часом, розгортає бурхливу діяльність по створенню української армії.

Ведучий 1. Тож не дивно, що в сформованому незабаром Генеральному Секретаріаті Центральної Ради портфель Генерального секретаря військових справ одержує саме Петлюра. Він формує слобідські коші чорних і червоних гайдамаків, стає їх комендантом. Саме ці військові частини у грудні 17 – го, січні 18 – го уславились здобуттям  заводу «Арсенал», де засіли більшовицькі повстанці. Червоні і чорні гайдамаки мужньо протистояли першій більшовицькій навалі.

05 Пісня «Ой, у лузі, червона калина»

Ведучий 2. Петлюра був переконаний – без сучасної, добре озброєної, вишколеної армії, відстояти незалежність України буде немислимо.

Ведучий 1. У Центральній Раді соціалісти на чолі з Володимиром Винниченком всерйоз обстоювали думку, що демократична Україна може взагалі обійтись без армії. Перемагати, мовляв, повинні і будуть ідеї, прекрасні загальнолюдські принципи.

Ведучий 2. В цих умовах Генеральному секретарю військових справ Симону Петлюрі не лишалось нічого іншого, як подати у відставку. Та й на журналістській ниві, куди повернувся вчорашній військовий міністр, Петлюра всю свою активність спрямовує на необхідність розбудови армії незалежної України.

Ведучий 1.  Після гетьманського перевороту у квітні 1918 року Петлюра очолив Київське Губернське Земство і Всеукраїнський Союз Земств. На цьому посту він був заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув'язнення переїхав до Білої Церкви.

Ведучий 2. В ніч з 13 – го на 14 – те листопада 18 – го року в Києві відбувались таємні збори, на яких була сформована Директорія – тимчасовий повстанський уряд, що мав замінити собою правління гетьмана Скоропадського.

Ведучий 1. Петлюра в цей час у Білій Церкві очолює сили, які могли б реально витіснити з Києва і з України гетьманські частини. 14 грудня 1918 року петлюрівські війська вступають до Києва.

06 Symon Petliura

Ведучий 2.  Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 року став Головою Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов проти більшовиків і денікінців.

Ведучий 1. Часи анархії і безладдя громадянської війни підкорялись законам стихії і сваволі сили.

Ведучий 2. І чи не найтрагічніша, найболючіша деталь всієї війни – це єврейські погроми на Україні.

Ведучий 1. Ось відозва головного отамана Симона Петлюри до українських військ від 1919 – го року.

            «Підкуплюючи злочинний елемент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням і тим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України. Цим способом наші вороги хотять роз’єднати українські і єврейські працюючі маси, шляхи яких дійсно зв’язані і мають за собою 300 років знущання і гніту російського царизму.

Ведучий 2. Наша Народна Армія мусить нести рівність, братерство і визволення українському і єврейському громадянствам. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисципліно – карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного».

Ведучий 1. На суді в Парижі було представлено понад двісті документів, які свідчили про прагнення Симона Петлюри зупинити або запобігти погромам на Україні.

Ведучий 2. Із звернення «До Директорії Української Народної Республіки»:

Київська єврейська краєва спілка, яка сполучає всі єврейські кооперації на Вкраїні, з щирою радістю вітає прибуття Директорії в столицю України, яко справжню перемогу демократії.

Ведучий 1. … «На чолі революційного війська йде Петлюра.  Він стає в очах народу національним героєм революції…». Із «Статті М. Рафеса про Симона Петлюру».

Ведучий 2. З Наказу до Населення України:

Важливий час наближається!

Наближається бо кінець теперішній Московській владі на Україні. І цар, і Денікін, і Ленін – усі одним миром помазані – усі вони тягли та й тягнуть до Москви аби панувати над нами, як й панували.

Так не буде ж цього ! От же, закликаю вас, Народи, що живете на Україні: Український, Польські, Жидівські та інші до дальшої і рішучої боротьби за визволення з – під московського ярма. Сміло та рішуче вступайте до українського повстанчого війська, поповнюючи його широкі ряди…». Головний Отаман Військ У.Н.Р. ПЕТЛЮРА

Ведучий 1. На долю Петлюри – Головного Отамана Українського Війська випали всі випробування, всі трагедії громадянської війни на Україні. Ніхто не почувався безпечно посеред вогненного моря насильства та сваволі, яке залило Україну в 1919 році.

Ведучий 2. Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території: Українська Народна Республіка опинилася в оточенні більшовицьких, білогвардійських та польських військ.

Ведучий 1. Стан, що склався наприкінці 1919 року, значно послабив боєздатність української армії. Наближалася холодна зима, але взути й одягнути військо на фронті не було змоги. Майже повністю витратилися рушничні й гарматні набої. Украй бракувало ліків, а бойові частини війська були охоплені страшною епідемією тифу.

Ведучий 2. У Головного отамана жевріла надія на допомогу Антанти. Петлюра просив Міжнародний Червоний Хрест «в ім'я людяності рятувати молодих українських людей». Але місія американського Червоного Хреста в Чернівцях і Бухаресті не поспішала, заявила, що «вони найперше мусять рятувати денікінців». Становище погіршувалося, помалу стаючи катастрофічним.

Ведучий 1.  Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в пошуках союзника проти окупанта і червоної армії.

Ведучий 2.  З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі.

31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Ведучий 1.  Після еміграції Симона Петлюри, у Полтаві залишилися дві його рідні сестри й племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали в пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували ніби – то за активну контрреволюційну діяльність і засудили по 1 – й категорії — до розстрілу.

Ведучий 2.  Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком.

Ведучий 1. Уже в еміграції, коли, здавалось би, мета всього життя абсолютно недосяжна, Петлюра писав: «В урочистих актах законодатних, у війні за волю і повстаннях міцно виявляв наш нарід свою волю непохитну жити незалежним державним життям. Боротьба за це нашого народу не припиняється. Нехай вона буде довга й уперта, нехай вона бере нові й нові жертви, але Україна, незалежна, хоче чи не хоче того Європа, таки буде !»

07 Пане Петлюро (Розмова)

Укладач: провідний методист ЦРБ Л.Я.Карпець

 

Загальносистемний масовий захід

у І кварталі 2017 року

урок історичної правди

«Небесна сотня – то в серцях вогонь»

(до Дня Героїв Небесної сотні 20 лютого)

Бібліотекар: Живи і пам’ятай! Такими словами ми б хотіли розпочати  урок історичної правди з  нагоди Дня Героїв Небесної сотні «Небесна сотня – то в серцях вогонь».  Вшанування їхньої пам’яті — це не просто наш святий обов’язок, це наша шана і гордість за справжніх героїв.

Герой — це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя; людина, яка присвятила своє життя служінню державі, себе одну — служінню багатьом.

01 Герой Небесна сотня

Бібліотекар: Їх назвали Небесною сотнею – українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути Українцем і за свою Батьківщину.

Уперше Небесною сотнею полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 року:

вірш Тетяни Домашенко «Небесна сотня воїнів Майдану»

Небесна сотня воїнів Христа
З мечем Архистратига Михаїла,
З молитвою за волю на устах
У вічність із Майдану відлетіла,
Небесна Сотня воїнів святих
І душу, й тіло склали за Свободу,
За розбрат нації взяли на себе гріх,
Освячені любов'ю до народу.

Їх імена у Небі голубім
Золотосяйним променем палають,
І над устами Гімн співають.
Вся України – Мати над Хрестом,
Їй серце меч прошив нестерпним болем,
У душу увірвався напролом,
Сльоза пече й пече кривавим морем.
Цвіт нації узято на приціл,
Все нових кілерів злочинець-кат шукає,
Щоб ми не чули крику породіль,
У зав'язі невинний цвіт вбиває.

О мій народе, мученик святий,
У вічності хвилиною мовчання
І Час, і Простір вмить перехрестив
У серці матері молитвою прощання.
Покров Небесний в зорях золотих,
І «Ще не вмерла...» над Майданом лине –
Молитвою сердець усіх святих
Творець Всевишній славить Україну.

Бібліотекар: Небесному українському братству – тим, хто майже 100 років тому творив УНР, учасникам Української Революції та національно – визвольних змагань 1917 – 1921 років, героям Крут, шістдесятникам, учасникам дисидентського руху, Героям Небесної Сотні Революції Гідності і сьогоднішнім захисникам нашої незалежності і територіальної цілісності – солдатам на Східному фронті присвячується.

Бібліотекар: Сьогодні ми пригадаємо, як розгорталися події буремної минулорічної зими: як розпочинався і постав мирний Майдан, учасниками якого, здебільшого, були студенти, молодь; пригадаємо їх гасла на мітингах – «Без політиків», «За євроінтеграцію» та загострення конфронтації з владою після розгону мирного Майдану в Києві 30 листопада 2013 року, згуртування людей різного віку з усіх регіонів України навколо Майдану та створення захисних сотень, початок збройного протистояння громадян як реакцію на провокації влади та небажання здійснювати реформи у державі.

02відео. Вірш Л.Костенко «Доборолися! Добалакались!»

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

Незалежною хоч на мить –

Від кайданів, що волю сковують,

Від копит,що у душу б’ють,

Від чужих, що тебе скуповують,

І своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!

І сьогодні, і вчора, й колись

Українського пекла гримаси

Упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,

І віки без голів’я вогонь, –

Хай він спалить усе це нікчемство

Українського пекла вогонь!

Описати, а тим більше відчути глибину трагедії і болю, які впали невимовним тягарем на Україну, нині не під силу нікому. Гіркі події  2013 – 2014 років не можуть залишати байдужими свідомих українців.

Бібліотекар: Під вечір 21 листопада, незадовго після оприлюднення рішення уряду про призупинення процесу підготування підписання Угоди асоціації України з ЄС, люди стали організовуватися через соціальні мережі. Перша акція розпочалася у Києві на Майдані Незалежності близько 22:00. Під кінець доби учасників мітингу нараховувалось близько 1500 осіб. На Майдан прийшли журналісти, громадські активісти, опозиційні політичні лідери. Стали з'являтися міліція та посилені загони Беркуту.

Частина активістів пішла під Адміністрацію Президента України, після чого повернулась на Майдан Незалежності. Люди вирішили лишатися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року.

03 пісня «Вставай, мила моя, вставай»

або слова пісні «Не спи, моя рідна земля»

«Не спи, моя рідна земля»

Я тобі скажу, де квітне дивний сад,
Де срібляста ніч тремтить у темних водах.
У далекий край лежить нелегкий шлях,
Доки хижа ніч кружля по колу.

Тільки два шляхи...Один веде у пекло.
Інший шлях ведеТебе туди, де світ.
Щоб знайти цей шлях,Послухай своє серце –
Твоє серце знає,Як його знайти!

Я тобі повім про мрію золоту,
Що палким вогнем горить в моєму серці.
Про щасливий край, про радісних людей,
Де життя кидає виклик смерті.
Приспів:
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок!
Це дивляться з темних небес
Загиблі поети й герої –
Всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.

Бібліотекар: І тобі вже люди в більшій кількості  вийшли на Майдани по всій Україні не просто відстоювати своє право на Євроінтеграцію,  а право на життя в країні, де поважають честь і гідність кожного громадянина, де немає насильства, де кожна людина має захищені права.

Бібліотекар: Вийшли і повстали, тому що вперше в історії незалежної України були прийняті закони, які, як висловилася Міжнародна організація Transparency International: «знищать будь – які прояви громадської непокори в Україні, покладуть початок репресій і перетворять Україну на диктатуру".

04 Евромайдан 2014 Штурм на улице Грушевского….

Бібліотекар: Криваве  Водохреща. Україна ХХІ століття – День Соборності – 22 січня 2014.  Світ  сколихнула  звістка, Україна  здригнулася – на  Майдані вбито  людей…Тоді,  ще ніхто  припустити   не  міг,  що Сергій  Нігоян,  Михайло Жизневський, Ігор  Вербицький, Роман  Сеник – новітні  Герої   бою  під  Крутами – перші  із  списку  Небесної  сотні.

У далекі тривожні січневі дні 1918 року, коли з півночі на українську землю наступала більшовицька армія Микити Муравйова, в серцях юнаків Києва зазвучали якісь нечутні голоси, що кликали їх на бій. Ця молодь знала, що саме їй доведеться кинути все і йти захищати щойно проголошену незалежність України, яку не були готові боронити їхні батьки, бо виросли і прожили життя в імперії. І ці хлопці виконали свій священний обов’язок перед Батьківщиною.

Майже через 100 років їхні духовні нащадки підтвердили свою жертовність на Майдані. Першою жертвою став Сергій Нігоян.

05 Мені наснилось, що вони зустрілись…(Оксана Максимишин – Корабель)

На екрані фото С. Нігояна

 «Мені наснилось, що вони зустрілись…»

Мені наснилось, що вони зустрілись.

Убитий в Крутах й вірменин Сергій.

В саду Едемськім на травичці всілись:

«За що тебе?» «За Україну, друже мій!»

«Ти знаєш, і мене за неї вбили,

Та це було вже років може сто,

Тоді померли ми, щоб ви там жили.

А вас вбивають… Вас тепер за що?

Ти памʹятаєш, друже. Зісно, памʹятаєш

Як біло – біло в нас цвітуть сади

І ти цей запах пʹєш. І ти його вдихаєш…

Я б все віддав, щоб хоч на мить туди»

«А я ще ввечері узяв дівча за руку

Й тихенько так до серця притулив

Тоді не знав, що Бог уже розлуку

На віки на землі нам присудив.

Під Крутами стояли ми стіною

В очах не страх, а злість для ворогів

Большевики готовились до бою,

Я йшов на смерть… А жити так хотів.

Мені твій попіл стукав, брате, в груди

Я вірменин, а теж Вкраїни – син

Не мав у серці й крапельки облуди,

За те й убив мене проклятий поганин».

… Мені наснилось, що вони зустрілись.

Убитий в Крутах й бородач Сергій

В саду Едемськім на травичці всілись:

«За Україну нас вбивають, брате мій!»

                                     Оксана Максимишин – Корабель

Сергій – вірменин, громадянин України. Народився і жив у селі Березнуватівка Дніпропетровської області. Його родина переїхала до України, рятуючись від війни у Нагорному Карабасі. Займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами, два курси провчився в Дніпродзержинському коледжі фізичного виховання. Активно займався карате, в 2012 році посів третє місце на чемпіонаті Дніпродзержинська з кіокушинкай карате. Захоплювався радіотехнікою.

Мріяв вступити до Дніпропетровського театрально – художнього коледжу та вчитися на актора. Україномовний, патріот України і Вірменії. Був ідейним, мав активну життєву позицію, що Україна має бути демократичною. Учасник Революції гідності з 8 грудня 2013 року.

Приїхав з власної ініціативи, попередньо не повідомивши батьків. Не підтримував жодного з партійних лідерів, а свій приїзд пояснив так: «зрозумів, що повинен бути за Майдан». На Революції охороняв активістів, жив у наметах разом з протестувальниками з Львівщини та Івано – Франківщини, а також у Будинку профспілок.

Приїжджав додому на початку січня, проте, попри вмовляння родини, вирішив повернутися у Київ. У грудні з Сергієм записали відео на фоні барикад, де він читає поему «Кавказ» Шевченка.

06 Відео Сергій Нігоян. Твій біль беру на себе

Загинув 22 січня 2014 року у віці 21 року  від поранення, спричиненого свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на Грушевського. Сергія було застрелено близько шостої години ранку. Він був єдиним сином у батьків.

Бібліотекар:  В той же день жертвами стали ще декілька осіб: 

Вербицький Юрій Тарасович – українець, науковець, працював у відділі сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України у Львові, викрадений невідомими з Олександрівської лікарні  вранці 21 січня 2014 року. Його тіло було знайдено 22 січня в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами тортур –  було очевидно, що ноги перебиті — виднілися кістки, вся спина була синя, обличчя розбите, ребра випирали з правого боку зі шкіри, бо певне, були поламані.

 

Жизневський Михайло Михайлович –  білоруський активіст Євромайдану, член Самооборони. Входив до організації УНА-УНСО. Був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». Протягом останніх двох тижнів життя збирав інформацію для газети. Хотів висвітлювати події об’єктивно. Таким чином проявив свою громадянську позицію.

Хлопець захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою, займався страйкболом. Він був у душі бійцем, але не застосовував силу без потреби, мав загострене почуття справедливості. Його характеризували як «особистість сміливу і яскраву».

Мама Михайла згадує: «Я його добре розумію. Він людський біль сприймав як свій і пропускав через власне серце. Він хотів, щоб на землі був мир і спокій. Чому Мишко там опинився? Він хотів добра…а не вийшло, сам загинув…».

Загинув Михайло 22 січня 2014 року близько 9 – ї години ранку від пострілу мисливською кулею в серце біля стадіону «Динамо» на Грушевського. Він був без зброї, коли його застрелили. Єдине, що у нього на голові була каска і він ховався за щитом, щоб у нього не потрапила граната. А потрапила куля…

Панахида за загиблим відбулася в Михайлівському золотоверхому соборі в Києві 26 січня, в день народження Михайла, коли йому мало б виповнитися 26 років.

Бібліотекар: «Їду стояти за всіх вас і ваших дітей. Відсиджуватися совість не дозволяє», – пояснював Роман Сеник сестрі. – Він був у захваті від духу революції, гордий тим, що причетний до цих історичних подій. Він дійсно любив Україну, народ».

З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі, завжди намагався там бути потрібним. Заявляв, що він вийшов на Майдан за народ, оскільки вважав, що хтось має стояти за його родину. Входив до 29-ї Бойківської сотні самооборони Майдану, жодної зброї не мав. Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем». Зазвичай Роман чергував з шостої до дев’ятої години ранку. Напередодні 22 січня саме придбав квитки, щоб повернутися додому .

Романа Сеника було поранено 22 січня 2014 року біля стадіону «Динамо» на Грушевського, коли Роман стояв з прапором на передовій. Снайпер прострілив йому легеню та завдав важкого поранення в плече бронебійною кулею спеціального призначення.

Бібліотекар: На деякий час після цих кривавих подій оголосили перемир’я.

18 – 22 лютого 2014 року – найтрагічніші дні в українській історії. Вони стали завершальним етапом Революції гідності – протесту мільйонів українців проти корупції та несправедливості.

Мирний протест перетворився на революційний рух, який призвів до повалення диктаторського режиму Януковича, до корінних політичних змін. І в першу чергу – змін у свідомості українців.

Бібліотекар: Справжні бої розгорталися в центрі Києва на вулицях Інститутській, Грушевського, на Європейській площі, майдані, у Маріїнському парку! Навколо вибухи, стогін, горе. Спецпризначенці стріляли у людей, закидали їх світло – шумовими та газовими гранатами, били, віддавали «тітушкам», які добивали майданівців. Протестувальники кидали у відповідь бруківку, запальну суміш, фаєри. Кількість загиблих становила вже понад десять, поранених – близько тисячі. Пізно ввечері  силовики починають штурм Майдану, займають Український дім та грабують Музей історії Києва, підпалюють будинок профспілок, у вогні якого згоріли люди. Влада оголосила «антитерористичну операцію», Майдан зайняв оборонні позиції.

Бібліотекар: Протестувальники підпалили барикади. На прорізній чатували озброєні «антимайданівці», перекриваючи шлях для відступу з площі, гинуть люди. Жінок просять покинути площу, але більшість лишається. Майдан вистояв, але загинули люди.

Був ранок 20 – го лютого 2014 року. Після трьох місяців протестів країна завмерла в очікуванні і непевності. Майдан був відрізаний від цілого світу: метро зупинилося, під’їзди до Києва блоковані. Саме 20 лютого влада оголосила перемир’я. Протестувальники відтіснили силовиків від монументу Незалежності, звільнили Жовтневий палац та Український дім. Раптом по майданівцях відкрили прицільний вогонь на ураження, людей почали без розбору обстрілювати снайпери. Силовики розстрілювали активістів бойовими набоями. Цілились в голову та шию.

            Того дня загинула найбільша кількість людей.

Бібліотекар: Список загиблих великий і продовжує збільшуватися.

Йому було 17 і у батьків він був єдиною дитиною в сім’ї. Наймолодший герой Майдану Назар Войтович.

            Хлопець  навчався  на  третьому курсі  Кооперативного  коледжу  в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював  живопис.  Усі  роботи  Назара  мали  український  дух.  Він  любив зображати на них калину, тризуб чи козаків. Батько згадує, коли вони минулої  осені  будували  хату,  син власноруч  виклав  мозаїку  у  вигляді калини.

Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Увечері мав тільки віднести до  автобуса,  який  їхав  на  Київ,  речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.  Уже наступного дня, 20 лютого, під час протистоянь хлопця вбили з вогнепальної зброї. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Батьки  втратили єдину дитину.

«Його  образ  світлий.  Він  мав  світле волосся, очі, шкіру, аж пробивався рум’янець.  Така  в  нього  і  душа  була. У  ньому  не  було  зовсім  ніякої  злоби. Його всі знають як дитину-янгола», — так про свого учня, наймолодшого героя Небесної сотні, розповідає директор  Травневської  загальноосвітньої школи Василь Оверко. Він не пригадує за  хлопцем  жодних  пустощів.  Каже, той  був  спокійний,  урівноважений, доброзичливий. Його всі називали Назарчиком.

«Дуже  було  тяжко  повірити,  що його немає. Він весь час був зі мною. Хоча чому був? Він і залишається поруч», — каже тато Назара.

07 Небесна сотня відео (Мамо, не плач)

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач.

Так судилося, ненько,

Що слово бабуню вже не буде твоїм.

Прийду і попрошуся в сон твій тихенько

Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає

I рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває

Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я любив. I любив Україну

Вона, як і ти, була в мене одна.

Бібліотекар: Кожна значна історична подія обирає притаманні лише їй символи. Часом самі не відаємо, чому такий знак ураз з`являється.

Вже майже сотню років співають лемки як «пливе кача тисиною» про розмову сина з матір`ю, який сам не знає, де погине, але відчуває, що поляже. Можливо героя пісні кликали фронти Першої чи Другої світової воєн, а можливо, національно – визвольні змагання.

           

Під час трагічних подій на Майдані давня пісня згорьованих лемків «Пливе кача тисиною» стала смутком душі всього українського народу.

Під час прощання із загиблими зі сцени Майдану 21 лютого 2014 року звучала жалобна пісня «Пливе кача…», що стала неофіційним гімном «Небесної Сотні»

08 Небесна сотня поіменно. Пам’яті героїв небесної сотні. Презентація

Бібліотекар:  Кожен із героїв Небесної сотні, як і ми з вами, мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну.

Бібліотекар:  Згадаймо тих, хто були майже ровесниками і нашими земляками. Хто, не зважаючи на молоді роки, пішов у бій із несправедливістю — і все заради України.

Костенко Ігор. 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету, був одним з кращих студентів,  родом з Тернопільщини, працював журналістом Інтернет – видання «Спортаналітика». Хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Був убитий в районі Жовтневого палацу вистрілами в голову та груди. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав'язати на вузол». Загинув 20 лютого 2014 року.

Гурик Роман, 19 років, з Івано – Франківська, студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

 “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть”, - таким був останній запис на сторінці студента у соцмережі.
     «Юнак з очима, які дуже хотіли жити» — такі слова сказав хірург, котрому принесли закривавленого хлопця з великою раною та сильною кровотечею. Він розповів, що це був хлопчина з очима, в яких було шалене бажання жити. А він, як лікар, не міг нічого для цього зробити, бо рана була смертельна.
    

Дівчина, яка робила усе можливе, щоб врятувати життя юнака, поділилася в соціальній мережі спогадами про останні хвилини життя хлопця: «Поки я притримувала його руку, щоб поставити капельницю, він безтями, рефлекторно, інстинктивно (так як він був в комі через тяжку травму) стиснув мої пальці в своїй долоні. Я ніколи не забуду цю, свого роду, спробу втриматися за життя. Ніколи не забуду це останнє рукостискання. Червоний хрест та мітингуючі, які заносили його на носилках в карету швидкої допомоги, кричали Тримайся! Героям Слава!!!».

Роман загинув у Києві 20 лютого від кулі снайпера.

Хлопця поховали в Меморіальному сквері по вулиці Мельника в Івано-Франківську, де розташовані могили січових стрільців та вояків УПА.

Андрій Черненко  36 років

Андрій народився у с. Слободо – Петрівка Полтавської області. Дитинство пройшло в Черкасах, де й тепер залишились його батьки та брати. Андрій був інженером-технологом та працював авто – електриком у Києві.

18 лютого був поранений у груди та загинув у лікарні.

Залишив дружину та 7-місячну донечку Яну. Похований у рідному селі.

Богдан Сольчаник 29 років

Богдан народився в м. Старий Самбір Львівської області. У Львові отримав вищу освіту, а згодом проходив докторську програму у Варшаві, готував до захисту дисертацію.

Богдан був активістом громадської мережі «Опора». Він викладав на кафедрі нової та новітньої історії України Українського католицького університету.

Хлопець брав участь у Революції гідності з листопада. Загинув від кулі снайпера 20 лютого.

Богдана поховали у рідному місті. Він залишив батьків, брата та наречену.

Олександр Плеханов 23 роки

Олександр Плеханов народився і виріс у старовинній частині Києва – на Подолі, його батьки – службовці. Родина Сашка має російське, українське та польське коріння. З раннього дитинства він виявляв неабиякий потяг до творчості.

У 2009 році вступив на архітектурний факультет Київського національного університету будівництва і архітектури. Під час навчання в університеті захопився скульптурою.

Мама Сашка згадує яскравий епізод у час його роботи над дипломом у січні 2014 року, коли він замість наукової праці несподівано почав ліпити фігуру звіра. На зауваження відповів – звір є алегорією на український народ: «Він має осмислений погляд і вже вислизає із своєї шкури страху. Усвідомлює себе, розуміє свою силу і готується зробити останній ривок – щоби підвестися, встати».

З дитинства займався греблею та айкідо, пізніше захопився велоспортом. У численних спогадах друзів він – щира, чуйна і талановита людина, справжній друг.

18 лютого близько 15:00 Сашко вийшов з дому. О 18:00 зателефонував додому і повідомив, що з ним все гаразд і через дві години він повернеться. Саме у цей час розгорталися найзапекліші бої у центрі Києва між повсталими людьми і силовими підрозділами бійців, підконтрольними владі. О 20:00 його мама сама подзвонила, але на дзвінок відповів волонтер, який саме у той момент виносив його з – під куль. Чоловік встиг сказати, що Сашко у важкому стані і що він несе його у Будинок Профспілок.

Пізніше на місце подій прибули лікарі і відвезли смертельно пораненого до міської лікарні № 17, куди прибули його мама і сестра. Деякий час медики боролися за життя Сашка, але після операції пояснили рідним, що його поранення несумісне з життям і врятувати його було неможливо.

Попрощатися з Сашком і віддати шану загиблому прийшли студенти та молодь Києва, знімальні групи кількох українських та зарубіжних телеканалів та багато інших небайдужих людей. Він похований на Лісовому кладовищі у м. Київ.

Рівно через день після загибелі Олександр Плеханов мав отримати диплом бакалавра.

Іван Тарасюк 21 рік

Навчався в Луцькому медичному коледжі «Монада», відбув строкову службу в армії.

Поїхав у Київ відстоювати волю України, навіть не сповістивши батьків, щоб не хвилювалися. Передзвонив потім татові, що все добре. І разом з друзями пліч – о – пліч — на барикади.

20 лютого вранці вирішив повісити державний прапор на одному з об'єктів барикад, снайперські кулі влучили у голову, пробили легені. Помер на місці.

Похований у рідному селищі Олика. Труну несли на руках хлопці Самооборони Майдану вулицями села Залісоче до Олики. Плакали усі: дівчата, жінки, чоловіки і юнаки. Дорогою до кладовища лунало «ГЕРОЮ СЛАВА, СЛАВА, СЛАВА!».

Володимир Кіщук 58 років

Народився в Запорізький області, проте проживав в Димері, Київської області.

За словами племінниці, був патріотом України, завжди віз у Київ ліки та продукти.

Молодшій доньці Володимира Кіщука Олі 11 років. Вона з батьком на Революції гідності була раніше і знає, за що тата убили: «За всіх людей, які вірять у те, що ми увійдемо в Євросоюз». За словами старшої доньки, «він передзвонив з Майдану, дуже щасливий був; каже, я – на Майдані, відстоюю наші права».

Володимир загинув 18 лютого одним з перших після сутичок біля Верховної Ради. Снайпер стріляв в голову зверху

Віктор Швець  59 років

Віктор був мешканцем села Гатне Київської області.

Майстер спорту СРСР з академічного веслування, чемпіон і володар Кубка України. Військовослужбовець у відставці, старший мічман.

18 лютого ввечері пішов на барикади, як сам казав, захищати молодь. О 23:00 подзвонив рідним і сказав, що з ним усе добре, а о 04:00 годині ранку його дружині телефоном повідомили, що він загинув від кулі снайпера.

Дзявульський Микола з Шепетівки, 56 років. Вчитель географії та біології, член Всеукраїнського об’єднання Свобода. Застрелений на Інститутській 20 лютого снайпером. Брав активну участь у громасько – політичному житті міста: обирався депутатом міської ради, очолював Спілку підприємців Шепетівщини, довгий час працював на викладацькій роботі вчителем географії шепетівської школи – ліцею, останній час був помічником народного депутата від ВО "Свобода".

Земляки говорять, що усі зусилля Миколи Дзявульського були спрямовані на патріотичне виховання молоді, він переконував, що в цей нелегкий час неможливо стояти осторонь будь – яких подій, необхідно бути свідомим українцем, будівничим своєї держави.

Іван Наконечний 84 роки

Іван – офіцер ВМС СРСР у відставці. З 1982 року він жив із сім’єю в Києві. Два роки тому поховав дружину, уродженку Санкт-Петербурга, якій вдалось пережити блокадну зиму.

У 83 роки брав участь у Революції гідності від часу розгону студентів 30 листопада 2013 року. Всі родичі його вмовляли не ходити на протест у такому віці. У відповідь вони чули, що він давав військову присягу – захищати свій народ.

Помер в одній із київських лікарень від ран, отриманих під час сутичок 19 лютого на вулиці Інститутській. Важкі травми голови і шийного відділу хребта спричинили кому, внаслідок чого до тями Іван так і не прийшов.

Бібліотекар: Ці люди — справжні герої. Вони загинули як герої. Їхній подвиг неоціненний для України. Їхньою кров’ю омита нова держава. Вони вже вплинули на душі і серця і впливатимуть надалі…
Нашим обов’язком є будувати ту державу за яку вони загинули.

Бібліотекар: Щемить серце, болить душа. Та слава героїв невмируща! Майдан забути неможливо. Ви в нашому серці назавжди!!!

Небесна Сотня України крізь дим Майдану з вічності оберігає спраглі до свободи та правди наші душі... Жовто – блакитний прострілений вже вкотре... Та ні краплі страху в їхніх очах, бо в серці їхнім навіки лишились віра, відданість, патріотизм і героїчна мужність... Герої не вмирають! Вони — з нами!!! Лише тихо про свої життєві плани та мрії гомонять...

Хтось згадує кохану, друга, а хтось — батька, маму, хтось — доньку і сина... Небесна Сотня з вірою в життя йшла вперед свободу українцям здобувати й віддала свою душу та тіло за нас усіх...

Бібліотекар: Герої не вмирають! Вони тут, з нами на Землі! Лише тихенько-тихенько сплять. Бо змучились від катувань, побоїв і голосу смерті, що на вістрі снайперської кулі... Ми плачемо, вони ж не плачуть. Їхні душі героїчним жовто-блакитним полум’ям горять! А ми повинні жити гідно, щоб святу Небесну Сотню нізащо, ніколи не забути.

Не дамо пам’яті застигнути і допоможемо пам’ятати іншим — друзям, родичам, сусідам про криваві події в Києві зими 2014 року.

Бібліотекар: Українська нація – нескорена і вільна! Зараз розпочинається відлік новітньої історії України. Небесна сотня виконала свою земну місію.

Бібліотекар: Вічна пам'ять Героям Небесної Сотні та всім воїнам Східного фронту, які поклали своє життя захищаючи незалежність і майбутнє нашої Батьківщини.

Не зрадьмо Героїв Небесної Сотні,

Які полягли у священному серці

В ті памʹятні дні, нелютнево спекотні.

Хай попіл Майдану нам стука у серце!

Гадали, що воля нам буде – як море.

А волі поки що – маленьке відерце.

І влада така ж, як була – непрозора.

І попіл Майдану нам стука у серце!

Країна на Сході трима оборону,

Гримлять канонади шаленими скерцо.

Та тільки міцніше стають батальйони –

Це попіл Майдану їм стука у серце.

Ми вистоїм, брате. – Інакше не можна.

Іще задамо окупантові перцю!

Чекати недовго – вже майже у кожне

Той попіл Майдану колотить у серце.

Бібліотекар: Пам’ять потрібна не тільки мертвим – пам’ять потрібна, насамперед, живим, бо народ, осяяний пам'яттю, - безсмертний!

Не плачте, мамо, я іще живий,

Хоча й лежу із кулею у грудях…

А наді мною, юним, молодим

Схилилися в скорботі люди…

Я не помру, ніколи не помру,

Мені в віках залишене безсмертя,

Хоча і вас тепер не обійму

Та я живу у всенароднім серці…

Бібліотекар:             Слава не поляже, а розкаже, що діялось в світі.

Чия правда, чия кривда і чиї ми діти.

09 Державний Гімн України

Присутні  співають Гімн України

Бібліотекар: Урок історичної пам’яті оголошую закритим, світлих днів усім і нехай вам щастить, мир країні. Дякуємо за увагу.

Сценарій підготувала: провідний методист ЦРБ Л.Я. 

"Рідний край – колиска його життя"

Літературна вітальня

Загальносистемний масовий захід у І кварталі 2019 року

17 березня 100 років від дня народження Олексія Федотовича Коломійця 

(1919 – 1994), українського  письменника, драматурга.

Народився у с. Харківці Лохвицького району

 

Вед. Добрий день, дорогі друзі! Запрошуємо вас до літературної вітальні  «Рідний край – колиска його життя», присвяченої 100 – річчю від дня народження українського прозаїка, драматурга, нашого земляка Олексія Федотовича Коломійця.

 Вед. Магнетизм таких самодостатніх величин настільки могутній, що з плином часу вони повертаються до нас у спогадах, а то й у легендах і то вже назавжди.

Дуже влучно висловився про Олексу Коломійця, вродженого драматурга, Борис Олійник: «За його позірною простотою і дядьківським наївом крився такий могутній запас валюти, Богом дарованого таланту, така глибинно – народна мудрість, таке гостре ясновидство і філософське передбачення, що Олексу Федотовича уже нині, не огинаючись, зараховуємо до постійних величин нації».

 Вед. В кожного з нас є той рідний, милий серцю куточок Батьківщини, куди хочеться прийти у дні скорботи і радості. Для Олексія Коломійця таким місцем завжди були рідні Харківці. «Моє село лежить мов на долоні…Серед степів, у шумі яворів…Чомусь завжди приходять ці рядки на думку, коли під’їжджаю до старої батьківської хати. Якось мимоволі стискують серце неприхована радість і тихий щем жалю. За чим ? Можливо, ось за тими зеленуватими віконцями, що завжди проводжають у дорогу і завжди першими зустрічають мене, що поруч шумить свою юну пісню молода тополина, що мимо споришевої стежки пройшло гордовите дівча – донька мого ровесника. Невплинний плин життя…Саме він нагадує мені, що вже не понеділок, а четвер, що не мене, а сусідського парубчака кличе мати додому…». Мабуть, саме такі почуття охоплювали письменника, коли він повертався додому.

 Вед. Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919 року в хатині під соломою у сім’ї селянина – бідняка. Він був шостою, найменшою дитиною в родині. Його батько тяжко працював по наймах і тому дуже рано помер. У 1922 році його не стало. Малому Олексію було лише три роки.

 Вед. Залишилася мати письменника, Мотря, вдовою із шістьма дітьми. Усі чоловічі турботи про родину звалив на свої ще немічні плечі найстарший син Григорій. Потім він поїхав навчатися до Харкова, пізніше забрав до себе і своїх сестер, які здобувши освіту, стали вчителями. А згодом і брат Степан став педагогом.

Вед. Залишився з матір’ю лише Олексійко. У 1927 році малий Олекса йде до школи, де навчається сім років. Яким він був, наш драматург? Олексій Федотович був смаглявим, карооким хлопчиком з чорним густим волоссям. Він був дуже веселий, рухливий, такий як і всі діти, але відрізнявся від них тим, що був занадто допитливим.

Вед. Як тільки Олексій навчився читати, то вже ніколи не полишав книги. Його цікавило все, особливо він цікавився історією свого рідного села. На той час у селі проживали поважні діди – дід Сила і дід Жура, так між собою їх прозивали люди. Сільська дітвора боялася цих сивобородих дідів, а малий Олекса розмовляв з ними на рівних. Любив хлопчик веселитися разом з однолітками, грав в різні дитячі ігри на вигоні, улітку пас корів.

 Вед. У своїй  неопублікованій  біографії О. Коломієць  писав: 

"Народився я в маленькій сільській хаті, у маленькому селі. У цій хаті поміщалося все моє дитинство, а ще були піч, лежанка, прилавок, стіл, лави, скриня, жердки, сволок, ослінчик – скільки всього поміщалось? Одежа, подушки, глечики, миски всякого добра уйма. А в цій хаті ще жила моя – тому найкраща, що моя – мама. А в тій маленькій хатинці, в тому величезному будинку ще мої брати: Грицько, Степан, сестри – Палажка, Ориська, Пріська. Тут усі ми поміщались, бігали, стрибали, навесні до нас прилучалися телята, ягнята... Село називалось Харківці. Маленьке, між маленькими пагорбами, а для мене було величезною країною, а кожна людина з мого села - як багатотомне зібрання пісень, казок, пригод. Усі читали, усі любили книжки, усі пишалися, що в нашому селі народився Архип Тесленко".

Вед. Після закінчення  семирічки Олексій Коломієць навчався в газетному технікумі. Іван Цюпа згадує: "Тоді  я був заочником  Українського  комуністичного  інституту журналістики,  а  в газетному  технікумі  ім. Миколи Островського  навчалися  полтавські  юнаки – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник і Олексій Коломієць. Третій полтавець Олекса Коломієць наголошував, що  він земляк  Архипа  Тесленка,  і  вражав  балакучістю, сипав  жартами,  умів  посміхатися  самими очима, трохи розкосими  і лукавенькими". Згодом він учився  на робітфаці Харківського  інституту радянської торгівлі, а  потім – на  історичному  факультеті Харківського державного  університету  ім. М. Горького.

Вед. На війні  був з перших днів. Брав  участь  у  боях як  командир  взводу  управління батареї  в складі 37-ї армії  Південного  Фронту. Лейтенантом- артилеристом пройшов фронтами  Другої Світової  війни.

Вед. В  серпні  1942 р.  був  поранений  і після госпіталю  демобілізований  за  інвалідністю. Олекса Федотович не любив  вдаватися  у  фронтові  спогади,  коли він, скороспечений артилерист на  кінній  тязі, прямо  з  короткотермінових курсів  був кинутий  у криваве  місиво війни. Коли ж  і згадував, то  відшукував  якісь  комічні  випадки, в котрі потрапляв  з волі  справжніх  чи  вигаданих  ним обставин.

Вед. Його донька Оксана поділилася спогадами: «Під час війни батько був командиром артилерійського підрозділу. Техніки не вистачало, тому використовували коней. Одного разу кобила, на якій їхав батько, підірвалася на міні і загинула. Батько дуже жалкував за нею. Вона, власне, врятувала йому життя. Кобила була розумною, слухалася його і під час обстрілів ховалася і не рухалася. Звали її чомусь Табуретка.

         Іншим разом батька, пораненого і контуженого, кинули на гору трупів, подумали що мертвий. Лише дивовижний випадок його врятував. Молодий солдат, побачивши кліпання батькових очей, звільнив  його з – під трупів і відніс до шпиталю. Довго бідкався потім батько, але так і не знайшов свого рятівника».

 Вед. У повоєнний період  до 1950 р. перебував  на комсомольській роботі:  спочатку лектором  ЦК ЛКСМУ,  а  пізніше – секретарем  по  пропаганді  Чернівецького  обкому  комсомолу. Працював  також  і  в пресі.  З 1950 року -  працівник преси, головний редактор газети "Молодь України";  в 1953- 1960 рр. - завідувач  відділом  журналу "Зміна" (пізніше – "Ранок").

Вед. Друкуватись  Олексій  Федотович розпочав  ще   у 1940 році,  але художні твори  стали  з'являтися  лише  з 1953 року. Перша збірка  оповідань "Біла криниця"  вийшла  1960 року. В ті роки  написав  повість про Архипа Тесленка  "Втрачене життя".

Вед. Незабаром  він  виявляє  себе  як  талановитий  драматург. Першим  драматичним твором  письменника  була  комедія  "Фараони". Використовуючи давно відомі сюжетні мотиви, драматург зумів написати п'єсу, сповнену гумору і дотепності, в якій крився глибокий зміст і порушувалися актуальні соціально – етичні проблеми.

Вед. У комедії використані відомі в літературі художні прийоми сну і переодягання. Завідуючому механізацією Миколі Тарану, п’яничці і ледащу, приснився химерний сон, начебто всі жінки, які в селі «будь – яку механіку замінять», зайняли посади чоловіків і примусили їх виконувати жіночу працю.

Вед. Автор спробував поміняти місцями чоловіків і жінок, щоб показати, наскільки несправедливою є побудова суспільства, що сприймає жінку як основну робочу силу в полі, і вдома, та перекладає на неї непомірне навантаження. Тільки опинившись на місці дружини, таке несправедливе розподілення зобов'язань, яке він вважав чимсь цілком закономірним, в повній мірі відчув на собі головний герой п'єси.

Вед. Комічна сюжетна схема, палкі суперечки, дотепні характеристики, фольклорні переробки дали в сукупності справді талановитий оригінальний драматичний твір. Цей твір, сповнений щирого гумору, доброї усмішки, нікого не може залишити байдужим. А його герої – реальні особи, що жили в Харківцях.

Вед. На сіруватому  тлі  завиробничених тем  п'єса  «Фараони»  стала  справжнім  фейєрверком  і  водограєм  здорового українського гумору,  цілим гроном  характерів,  які зламали  стереотип  жіночої, так  званої «слабої» статі  і  чоловічої – сильної.  Весь  комізм  у тому, що  до нині  сильна  сторона  виявилася  до  безпорадності недотепна  без жіноцтва.  Як на  теперішню  лексику, Коломієць  ще шістесят літ  тому  досить  оптимально  вирішив  актуалізовану  нині «гендерну проблему».

Вед. Надзвичайно  цінна річ – гумор,  дотепність  ситуацій,  повнокровність  характерів  у "Фараонах"  підкреслює  незнищеність  народного духу, оптимізму, що  мають корені  у самому  укладі  народного  життя. 

Вед. Комедія «Фараони» принесла О. Коломійцю широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота постановка.

Вед. «Фараони» засвідчили: в драматургію прийшов щедрий талант, самобутній комедіограф. «З повним правом можна говорити про Коломійця, як новатора в сучасній драматургії. Його пошуки нових форм завжди позначені винахідливістю й оригінальністю. Вони ніколи не були спекулятивними штампами і даниною «масовому мистецтву». Олексій Коломієць – новатор. Він традиційний лише в одному – безмежній любові до свого народу і театру. І цього досить, щоб бути достойним послідовником корифеїв української сцени», - писав про Коломійця його колега, драматург Микола Зарудний.

 

Вед. І все ж  виявилося:  це лише одна грань його таланту – сміятися, так, щоб гарно і  смішно  було всім. І ця грань  є тільки  інструментом  у  майбутній  творчості  і гострій  публіцистичній  драматургії,  інструментом, який   дозволив  дихнути  всім його наступним творам,  наповнивши світ  героїв  особливою  життєстверджуючою  красою.

 Вед. Кожна нова п'єса розкривала нові грані творчої майстерності Олексія Коломійця, він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально-етичній проблематиці. Герої Коломійця — це завжди звичайні, рядові люди, які захоплюють кришталевою чистотою своєї душі, прагненням зробити людей і весь світ чесними, прекрасними. У своїх п'єсах драматург порушує «вічні проблеми»: добра і зла, любові і ненависті, відданості і вірності.

Персонажі багатьох п’єс Коломійця – представники переважно молодого покоління, носії двох життєдайних сил: праці і кохання. Людську працю автор розуміє як засіб своєрідного очищення, облагородження.

 Вед. Найбільшої чистоти й пастельності барв, тонкої проникливої задушевності досяг Коломієць у п'єсі "Голубі олені", удостоєній Державної премії ім. Т. Шевченка (1977). П'єса "Голубі олені" – це поетична розповідь про справжнє кохання, пронесене крізь усе життя, про цільність людської особистості. На тлі численних батальних творів п’єса прозвучала винятково ніжною ліричною нотою.

Вед. Випадкова зустріч дівчини Оленки з глухого поліського села та молодого солдата Кравцова, пробудила в їхніх серцях глибоке кохання, яке вони пронесли крізь життя. Невчасність і недоречність цього почуття під час війни, мабуть, і зумовила його ніжність і силу.

Вед. Символом кохання, яке витримало всі випробування, як втілення мрії, стають фантастичні голубі олені — витвір Оленчиної уяви. Оленка не просто змогла зберегти в душі своє почуття, — воно стало активною, творчою силою, яка сформувала її особистість. Душевна витривалість і безкомпромісність героїні, її любов, оті символічні голубі олені — поетичний образ чистоти і вірності ідеалу — у контексті п'єси виступають мірилом високої шляхетності.

Вед. Тема вірності в коханні звучить у Коломійця як тема людської стійкості і відданості високим ідеалам у повсякденному житті.

Вед. Шістдесяті – сімдесяті роки стають надзвичайно плідними для Олексія Коломійця в творчому плані, він багато пише, його п'єси мають успіх. Він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально – етичній проблематиці. У 1961 він пише драматичний памфлет «Дванадцята година», потім психологічну драму «Чебрець пахне сонцем» (1963), п'єсу «Прошу слова сьогодні» (1964), драматичну дилогію «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), психологічну дилогію «Горлиця» та п'єсу «Перший гріх» (1970).

Вед. Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970 були відзначені республіканською премією ім. М. Островського. У 1972 виходить п'єса «Одіссея в сім днів», в 1973 — «Голубі олені», потім — «Кравцов» (1975) і «Срібна павутина» (1977). 

Вед. У 1978 році побачила світ драма «Дикий Ангел», яка у 1980 була відзначена Державною премією СРСР.

Вед. «Повість про сім'ю» - так визначив найголовнішу проблему п'єси Олексій Коломієць. Справді, йдеться про сім'ю, в якій кожен пізнає моральні основи людської особистості. Диким Ангелом назвав драматург головного героя п'єси. Старий робітник Платон Ангел за деякими мірками - людина "дика". Увесь свій вік він працює, не покладаючи рук, навіть на пенсії підробляє, як може. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем, ведучи детальний облік їхніх заробітків. Всі сімейні прибутки збирає докупи і розпоряджається ними самостійно й дуже ощадливо.

Вед. У розмові з журналістом Ангел, відповідаючи на запитання про вищу мету свого життя, говорить: "жити як слід". Платон Микитович не відділяє себе від держави, а вважає її частиною. "Ми разом з державою і плануємо, і багатіємо ... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдів: або не працюють зовсім, або багато балакають і мало роблять. А в моїй державі цього немає. Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся", - пояснює він журналісту.

Вед. Ангел виступає за сувору експансію, бо в ній - запорука зростання нашого добробуту, багатства країни. Кожна людина повинна вболівати за народне добро, не залишатися байдужою до безгосподарності. Такий собі сімейний "монарх" обертається до нас іншим боком, де за зовнішньою скупістю й домашньою "тиранією" проглядає висока вимогливість до себе, до своїх дітей, до інших.

Вед. Автор у виразно полемічній формі порушує одну з найболючіших проблем: виховання свідомих, дбайливих і далекоглядних у господарських питаннях громадян - насамперед, підростаючого покоління - у праці і через працю. Устами своїх героїв письменник підводить читачів до думки, що наша держава буде багатою, а люди матимуть добробут лише тоді, коли кожен - від робітника до державного службовця - ставитиметься до своїх обов'язків відповідально, своєю працею збагачуючи державу, в якій живе. Драма Коломійця несе в собі потужний морально – виховний заряд, в якій утверджуються високі моральні принципи суспільства.

Вед. Хоча в творчості драматурга переважають п'єси про актуальні, сучасні авторові проблеми, є у нього й дві драми на теми минулого: «За дев'ятим порогом» («Запорізька Січ», 1971) та «Камінь русина» («Град князя Кия», 1981), написана спеціально до святкування 1500 – ліття Києва.

Вед. Олексій Коломієць є одним із найвизначніших авторів в українській драматургії 60 – 90 – х років XX ст. Він увійшов в українську драматургію з конкретним естетичним ідеалом особи і суспільства, продовжуючи драматургічні шукання Лесі Українки, І. Кочерги, М. Куліша. А його плідні експерименти у галузі драми відкрили перед українською драматургією нові можливості пізнання дійсності.

Вед. Три десятки драматичних творів, у кожному з яких – Людина.

         Сьогодні все змінилося: і час, і люди. Але немає сумніву, що все написане нашим талановитим земляком чекає нове прочитання. Адже теми, сюжети, образи списані ним з життя народу, з реальних подій.

         А це не вмирає.

 «Слово Олекси Коломійця не тільки на сцені, а й на сторінках його чудових книг. Бо справжнє мистецтво – вічне» - так сказав про творчість письменника Борис Олійник.

 Вед. Як  драматург О. Коломієць  схильний  до  театру  інтелектуального, де  порушуються  морально – етичні  проблеми. Його п'єси  відзначаються  актуальністю, вони  ставлять  проблеми,  спрямовані  на  відстоювання  моральних норм  і  пошуків  сенсу життя. "Це  твори, - писав М. Шевченко,-  пройняті  гострим  публіцистичним  звучанням,  це надрив душі,  аби всі почули  трагедію,  яка  посідає  весь народ: ми  втрачаємо головну  цінність нації – Людину!  Аморальність,  бездуховність,  розлад стає   нормою.  Прокиньтеся!"

Вед. Так міг і  повинен був  зробити  справжній  майстер  духовного  цеху  і  справжній  син  свого народу. Так  він діяв завжди,  не лише  в творах,  а  й  у  житті.  Як,  скажімо, ось тоді, коли  виступив  з  ініціативою  вшанувати  пам'ять жертв Голодомору – насипати   жалобний   курган:   встановити  пам'ятник   застороги  під Лубнами, при  Мгарському  монастирі, Дзвін  пам'яті.  Виступив   від імені й  іменем народу  ще  задовго  до всіх  урядових  постанов.

Вед. Той  дзвін  став,  по  суті,  прижиттєвим  пам'ятником  і  самому Олексію  Федотовичу:  коли,  лубенці  й гості  збираються  на панахиду  біля  вже  знаного  по всій Україні Дзвону,  завжди  в  доземній шані  згадують  ім'я  славного  полтавця.

Вед. Він  відстоював  своїх друзів  по перу,  коли  просто  підставляв  плече  тому, хто  похитнувся  під ударами  долі,  коли  до нього  на розмову  приходили  зі своїми  болями  й  тривогами, Юрій Мушкетик  чи Олесь Гончар,  Борис Олійник  чи Віталій  Коваль, чи  будь – хто інший живий  і  вразливий.

Вед. В особі Олексія  Федотовича Коломійця  ми маємо  талановитого  майстра  художнього слова, письменника, чиї твори  вчать глядачів  і  читачів  бути  вірними нашим  високим  ідеалам, нашій Батьківщині. Письменник  водночас  і активний  учасник  громадянського життя  в  Спілці  письменників  України  і  серед  театральних  діячів.

Вед.  Своїми  думками  і  почуттями – він  завжди  з рідним селом. Буваючи  на  Лохвиччині, зокрема  в Харківцях, письменник  цікавився життям  людей. Коли  в  Харківцях було  відкрито  літературно – меморіальний  музей А. Ю. Тесленка,  він  вельми зрадів  цій  події. Постійно  спілкуючись  з Олексієм  Федотовичем  ще  з воєнних літ, Дмитро  Шлапак  запитав: "Звідки, з яких джерел  живиться  невичерпний  талант  видатного  майстра слова?"  Олексій Коломієць  відповів: "З мого  рідного села,  що на Полтавщині.  Село називається  Харківці..."

Вед. Незважаючи на свою зайнятість і слабке здоров’я, в останні роки життя Олексій Федотович часто приїздив у своє рідне село, про яке говорив: «Харківці – колиска мого життя, колиска моїх думок, колиска моїх мрій, колиска моїх почуттів, колиска моєї долі».

 Вед. Невисокий на зріст, усміхнений, з непокірним пасмом на голові, допитливий, по – селянськи розсудливий, майстер невимушеної і жартівливої розмови – таким запам’ятали його земляки. А ще – закоханим у рідний край. Як любив Олексій Федотович поїздити полями, відвідати улюблені місця дитинства, вдихаючи цілюще лісове повітря Яруватого, набираючись сил із холодних та прозорих вод Жаданки. Влітку він жив у будиночку недалеко від мальовничої річки.

 Вед. Хоча майже все його життя пройшло далеко від Харківець, та батьківська земля так і не відпустила свого сина від себе. Помер Олексій Коломієць 23 листопада 1994 року і на вічний спочинок повернувся в рідне село, під білокурі берізки, які так любив за життя.

 Вед. Поховали письменника в центрі  його  улюблених  Харківців, поруч  із могилою  Архипа  Тесленка.

         Як  сказав  Олесь Гончар в "Щоденниках":  "Ще одного друга не стало...  Відмучився Альоша Коломієць. Серце мав здорове,  не  хотіло  вмирати,  хотіло  ще жити  й жити.

         Царство  небесне  тобі, друже. Півста  літ  знались...

         Ховатимуть  згідно  із  заповітом  у  рідних його Харківцях  біля матері,  поруч  могили Архипа Тесленка.

         Нещодавно  ще брав  трубку,  розмовляли  по телефону. Навіть  жартував. Ще   чую його  живий  голос. Збиралися  разом  відвідати  Харківці. Колись  я там  уже  був..."

Вед. Тонко відчуваючи душевний стан письменника, місцева авторка Ліна Яковенко, присвятила йому ось такі віршовані рядки:

Столиця – серце України,

Тут дух історії вита.

Тут Лаври і Соборів дзвони

Бринять над кручами Дніпра.

У біле полум’я сповитий

Старезний Київ у вогні свічок каштанів білопінних,

Що розквітають навесні.

 

І насолоджуючись дивом,

Все раз у раз душа моя так рветься

В рідну Полтавщину, в куточок затишку й тепла.

Дорога завжди повертає у любе й миле те село,

Яке, мов сонце зігріває, що б там на серці не було.

 

Перед очима завжди в мене чарівний берег і ріка,

Духмяне море трав зелених, й квіток мелодія п’янка.

Тут, у калиновім затишші, на струнах щастя,

Солов’ї пісні дарують українські, що линуть в неба височінь.

 

Мене тут груша зустрічає –

Тесленка подруга стара.

Тріпоче лист, розповідає,

Що дружба в них була міцна

 

Село моє, мов на долоні правічних велетнів лісів.

Тут сиві верби на осонні нагадують про козаків.

Завжди прилину – прилечу,

Неначе швидкокрилий птах.

В село стежину протопчу

По водній гладі й по зірках.

 Автор – укладач Карпець Л.Я., провідний методист культурно – освітнього закладу