Лохвиця

 ЛОХВИЦЯ - 700

            «Той, хто не любить своєї країни,

свого народу – не може любити нічого»

Дж. Байрон.

      Нема в людини місця дорожчого, ніж те, де вона народилась, землі, на якій зросла. Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру.

    У розложистих долинах, де зустрічаються дві ріки Лохвиця і Сула, щоб далі вже разом плавно і величаво нести чисті води до сивого Дніпра, привільно розкинулася древня Лохвиця. Вона розташована у надзвичайно мальовничій місцевості, де з минулих років збереглися чимало пам’ятників культури, які гармонійно поєднують сучасні риси міста з екзотичними елементами української старовини.

Лохвиця - старовинне місто України, засноване на рубежі X століття, про що свідчать археологічні знахідки. На горі Лазірки, околиця Лохвиці (Благодарівка), виявлено слов’янське поселення 8 – 9 ст., припускають, що це і є перше поселення сучасної Лохвиці.

За часів Київської Русі Лохвиця входила до складу Переяславського князівства і була одним із укріплень Посульської оборонної лінії. У центрі міста виявлено городище періоду Київської Русі 10 – 11 ст. (О.В.Дроб’язко.,Топонімія Лохвиччини)

        В історичних джерелах вперше згадується в 1320 році в зв’язку з належністю його до Великого князівства Литовського. В 15 столітті поселення було вотчиною князів Глинських. В 1500 році Московія захопила частину північно-східних земель і утворила Путивльське воєводство, до складу якого увійшла і Лохвиця. На рубежі 17 століття, в результаті військового конфлікту між польсько-литовською державою і Московією, Лохвиця відійшла до  Речі Посполитої і з навколишніми територіями перебувала у володінні князів Вишневецьких. 

Існувала Лохвицька фортеця XVI – XVIII ст. між річками Лохвицею і Сулицею на місці давнього слов’янського городища, що займала територію сучасного центру Лохвиці. І сьогодні центральну частину міста називають город.

В „Книге большого чертежа” (1618) Лохвиця зазначена як „городок”, що мав фортифікаційні укріплення. Оборонна огорожа Лохвицької фортеці мала чотири брами, іменовані за назвами передмість: Микільська, Спаська, Шиянська і Засулицька.

Місто також відображене на карті книги „Опис України” французького інженера Гійома Левассера де-Боплана, виданій у Руані в 1651 році.

У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право та герб – білокам’яну фортечну браму з трьома вежами і блакитними флюгерами, зображену на золотому тлі французького щита. Саме Засулицька брама послужила основою герба Лохвиці. Залишається офіційним символом міста і сьогодні.

У 1648-1658 р.р. Лохвиця - сотенне місто Миргородського полку, а в 1658-1781 р.р. - Лубенського полку.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця - центр повіту Чернігівського намісництва ( 1781-1796 р.р.), заштатне місто Малоросійської губернії (1796-1802 р.р.), центр Лохвицького повіту Полтавської губернії (1802-1923 р.р.).

1782 р. Найстаріший план м. Лохвиця. В ті часи місто було центром повіту в складі Чернігівського намісництва. Тут чітко показано, як проходили вали Лохвицької фортеці. Практично всі основні райони міста існували вже в той час.

Лохвица – уездн. г. Полтавской губ., на низменныхь берегахь рр. Лохвицы и Сулицы, вь 165 вер. оть губ. города и вь 12 вер. оть железной дороги. Какь незначительное поселение, Л. упоминается вь 1320г. («Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона»).

Страшна пожежа 1680 року, чума 1689, 1710, 1718 років та війна зі шведами завдали лохвичанам багато страждань та непоправних втрат. У 1740 році від 25-ти тисячного населення залишилося тільки 1200 мешканців. Через сто років за переписом 1840 року в місті було зареєстровано 5,6 тисяч жителів.

За даними 1894 року в місті проживали вже 11 тисяч 13 лохвичан (5493 чоловіків і 5520 жінок),

в тому числі дворян – 213,

 духовенства – 38,

 почесних громадян і купців – 386,

 міщан – 6890,

 військових – 915,

 селян – 2486,

 інших – 85.

Православних значилося 5816, католиків – 210, протестантів – 105, жителів іудейського віросповідання – 4816. 

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця мала почергово статус центру повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатного міста Малоросійської губернії (1796-1802) , центру Лохвицького повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного товариства декабристів. В 1905 році у місті відбулися народні заворушення , спрямовані проти самодержавства.

Станом на 1917 рік у місті діяли 5 православних церков та собор, 1 синагога, жіноча гімназія, реальне міське та комерційне училища, навчальні ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр, Народний будинок, Товариство сільських господарів, два Товариства взаємного кредиту, цегельний та шкіряний заводи, тютюнова фабрика, три друкарні. 

Радянську владу у Лохвиці проголошено у січні 1918 року.

У період  колективізації  1929-1932  року  на  околицях  Лохвиці  створено 7 приміських колгоспів.

З 1923 року Лохвиця - центр Лохвицького району.

У роки фашистської окупації у Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля. 12 травня 1942року на околиці міста фашисти розстріляли 287 лохвичан єврейської національності.

13 вересня 1943 року місто було звільнене 309-ю стрілецькою дивізією Воронезького фронту під командуванням полковника Дрьоміна Д.Ф., деякий час у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії Ватутіним М.Ф.

Походження назви міста

Існує кілька легенд відносно походження назви міста. Буцімто, в 13 ст. в цій місцевості стали селитись втікачі, які виривали під землею так звані „льохи” для захисту від набігів кочівників. Річка Лохвиця, яка майже висохла, в той час називалася „Хвицею” через свою покрученість. Від назв „Льох” та „Хвиця” наше місто і набуло сучасну назву „Лохвиця”.

Лохвиця

Коли ми їдем Київ — Суми,

побіля Лохвиці — місток.

Обабіч — зарості. Внизу ми

аж відчуваєм холодок.

Вже й Лохвиця. Чи не рослина

дала їй назву отаку?

Адже росли тут лох, лохина,

що є в Грінченка в словнику.

Та головне, що річка в'ється

повз давні насипи, вали.

Сухою Лохвицею зветься

і є притокою Сули.

Снігами живиться й дощами,

й, буває, так пересиха,

що, мов калюжка між кущами,

стає воістину суха.

Та назва не дає спокою:

що ж Лохвиця в собі таїть,

що може бути і сухою —

як тайну слова зрозуміть?

Щоб дивну назву розтлумачить,

нас може виручить слівце —

слов'янське локва. Що це значить?

А означає слово це —

калюжа, рудочка, болітце

(а зменшувальне — локвица).

І докажіть ви, що не звідси

походить назва Лохвиця!

Дмитро Білоус

На думку деяких місцевих краєзнавців, назва міста походить від давньослов'янського слова "локва" – калюжа, болітце (як зазначив автор статті про Лохвицький повіт в "Энциклопедическом словаре Брокгауза и Ефрона", тамтешні річки "Сухая Лохвица, Сулица, Многа, Артополот, представляют большей частью ряд болот, имеющих непрерывную струю только весной").

у 1590 р. – Лоховиня

у кінці XVI на початку XVII – Лохвя

у 1614 р. – Лофича

у 1650 р. – Логвєцкоє

пізніше – Лохвища, Лохвиця.

 Існує багато припущень щодо назви міста:(Дроб'язко Олександр., Топонімія Лохвиччини)

«лохва» - від «ляхи» - сяючий, блискучий – гіпотеза Р.В.Кравчука

«локва» - моква, дощ – гіпотеза П Черняка

«лохва» - озеро, невелика глибока яма; калюжа на вибитому місці дороги – гіпотеза М.П.Янка

«лох» - риба /лосось, що облоховився після метання ікри/ - гіпотеза В.Даля

«лохина» - болотна рослина жовто – сріблястого кольору – гіпотеза О.Стрижака

«логвиця» - чаша – гіпотеза О. Руженцева

«льоховиця» - вовча яма, пастка для вовків – гіпотеза О. Руженцева

«льох» - яма, печера, погріб – гіротеза О. Руженцева

Історія району Шия у м. Лохвиця.

Шиянське передмістя

Щоб потрапити до міста Лохвиця зі сторони Києва, потрібно було проїхати через вузьку шию поміж двома річками, які протікають доволі близько одна від одної, але напрям їх руху - протилежний. Використовуючи природні фортифікаційні властивості місцевої природи, жителями міста Лохвиця даний куток було заселено досить давно, а історично він називався – Шия або Шиянське передмістя.

В деяких історичних джерелах, лохвицькі козаки з цього кутка йменувались шиянськими.

Вулиця Тесленка ще на початку ХХ століття мала назву Шиянської.

Микільське передмістя

В часи існування Лохвицької фортеці на в'їзді з київського напрямку перед Шиянським передмістям у найвужчому місці між річками стояла Микільська брама (названа на честь Микільського передмістя). Микільським передмістям вважалася територія навколо сучасної третьої школи та вздовж дороги на Київ за межами фортеці.

Чому передмістя звалось Микільським? Дане передмістя не мало власної церкви і його мешканці були приписані до Микільської церкви, розташованої в передмістіі Шиянському. Микільську (або Миколи Чудотворця) церкву розібрали у 1888 році, а перші згадки про неї - від 1686 року.

Виїзд із Шиянського передмістя в безпосередньо Лохвицьку фортецю (тобто в так званий "город") проходив через ще одну браму – Шиянську. І розташовувалась дана брама неподалік від сучасної нам Благовіщенської церкви (яка в свою чергу знаходилась вже в "городі", всередині фортеці оточеної валами). 

На початку ХХ століття на кутку Шия у м. Лохвиця знаходились будівлі таких важливих установ, як Будинок повітового з'їзду, повітова земська управа, на вул. Шиянській (сучасний пров. Тесленка) знаходилась школа глухонімих, приблизно в 1910 році в даному районі міста було споруджено будівлю реального училища та жіночої гімназії (зараз там знаходиться Лохвицьке медучилище), Народний дім (театр) було побудовано у 1901 році зовсім поруч із місцем, де колись знаходилась Миколаївська церква.

Oleksandr Vorona

Лохвиця. Історія і сьогодення.

Вулиці, кутки

Назви вулиць практично не збереглись, хоча люди продовжуюсь подекуди користуватися ще старими назвами.

Наприкінці 19-поч. 20-го ст. сучасна вулиця Шевченка і частина вулиці Перемоги у Лохвиці називалась вулицею Лубенською, вул. Леніна – Роменська, частина вулиці Перемоги – Прилуцька, бо шлях вів до міста Прилук повз дерев’яну церкву Покрови Богородиці, збудовану у 1740 році.

 Вулиця Тельмана – це Спаська, Журавського – Преображенська, Кирпоноса та Р.Люксембург – Перекопська, частина вулиці Гоголя – Соборна, 2-га частина цієї вулиці (за парком) – Шкільна, паралельна вулиці Кирпоноса – Шевська, від теперішнього ресторану «Україна» й готелю до Сулицької – Поліцейська, Кірова – Жуківська, Тельмана і паралельна вулиці Перемоги – називалась вулицею Пробитною, Жовтнева – Івахницькою, Паризької Комуни (від Івахницької) – Стародубська і Мала Приліпська (не плутати з вулицею ім. Приліпіна), а Радянська колись була Сенчанською, Пушкіна – Засулицькою, Воровського – Низовою, Щорса – вулицею Заславською, теперішня імені космонавта Гагаріна – Великою Приліпкінською, а вулиця Карла Маркса - Великою Губчинською.

    Між вулицею Карла Маркса та Колгоспною був, так званий, Гресів Кут, територія на березі Сулиці (вулиці Чапаєва і Сковороди) носила назву Пеньки, а правий бік Сулиці (вулиця Ватутіна) називалася Кавказ, на місті колишнього передмістя Шиянського й відповідна вулиця Шиянська. Якраз шиянські козаки за літописом боролися у 1709 році зі шведськими військами.

    Центр міста вулиця Перемоги був так званий Тічок, (а набагато пізніше, за радянських часів, коли з’явились автомобілі, просто – Круг), куди з’їжджалися з усіх усюд візники, поденщики, купці й дворяни.

    Виселки були розташовані обабіч дороги на Лубни, а Жуківський вигін, де відбувались ярмарки та базари, був поблизу Іванівського кладовища, околиці нашого міста, носили назви Острів, Левада, Слобода, Перекоп, Годзюрина.

    У 1892 році на Прилуцькій вулиці (колишня Жовтнева/сучасна Покровська) було зведено кам’яну мостову.

ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ  ТА ІСТОРИКО – КУЛЬТУРНІ  ПАМ’ЯТКИ НАШОГО  МІСТА

 

Постановою Ради Міністрів УРСР № 532 від 24 листопада 1976 р. Лохвиця занесена до переліку малих і середніх міст України, що мають пам’ятники історії, архітектури і містобудування.

Окрім сучасних пам'ятників, у Лохвиці багато історичних споруд, що були побудовані в середині 19 — на початку 20 ст. Серед них: Лохвицька синагога, побудована на гроші відомого лохвицького мецената та підприємця Дунаєвського, будівля поліцейської управи, будинок повітового з'їзду, тютюнова фабрика Дунаєвського (на ній і досі збереглися вензелі з літерами "Е. Д" - Євель Дунаєвський),будинок Товариства сільських господарів, будинки реального училища та жіночої гімназії, будинок Гостинного двору, будинок повітового дворянства, кована огорожа Миколаївської церкви, старовинний єврейський цвинтар та багато інших унікальних місцин, старовинних будиночків і хат.

Народий дім (театр),збудований в 1901 році за проектом В. Кричевського,став справжньою перлиною повітової Лохвиці, візитною карткою міста (театр мав велику глядацьку залу, балкони, верхній ярус, оркестрову яму, гримувальні, вестибюль).

В цьому театрі ставились драматичні п’єси і опери, виступали корифеї української сцени Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, мандрівні трупи артистів.

Центральна площа нашого міста – площа Перемоги. Саме тут у 1957 році був споруджений пам’ятник Невідомому солдату і знаходиться Братська могила воїнів радянської армії, що загинули в роки Другої Світової війни 1941 – 1945 р.р. 

Будинок, де сьогодні розміщено районну бібліотеку, було споруджено 1907 року Лохвицьким товариством сільських господарів. На той час у повітовому центрі було вже чимало красивих будівель, але ця – одна з кращих: цегляна, з високою стелею і великими вікнами. Будівництво споруди не випадкове, тому що на початку ХХ століття Лохвицьке товариство сільських господарів було однією із провідних сільськогосподарських структур не тільки Лохвицького повіту, а й Російської імперії.

За легендою, яка переписана майже в кожній книзі  про історію Лохвиці, башти на даху були застеклені й через них в актову залу на другому поверсі потрапляло додатково денне світло. Однак, архітектор Іван Биков (добре відомий за публікаціями про долю історичних будівель) не погодився.
– При всій повазі – куполи на даху не скляні, а звичайні – дерев’яний каркас, а покриття металеве, по площинах – шашкою, – пише Биков. – Це звичайний декоративний прийом у значних будівлях тих часів.

           Навпроти  бібліотеки знаходяться Кам’яні ряди, без яких лохвичани не уявляють свого міста.

           Після війни залишився один ряд, збудований ще в першій половині 19 ст. 

      Будівля Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г.С.Сковороди була споруджена у 1865 році. В різні роки тут діяли: повітовий суд, в якому відбувався судовий процес над активними учасниками революційних подій 1905 – 1907 років, в тому числі – 

письменником А.Ю.Тесленком, у 1919р. червоні розмістили у цьому будинку ЧК, у1920 – 1930 приміщення було відведене під дитячий будинок , у 1942 – 43 рр. гітлерівці розмістили тут радянських  військово – полонених.. Після визволення Лохвиці в будинку знаходилися фотоательє та майстерня по ремонту

примусів, велосипедів та іншої побутової техніки.

        З 1947 року музей.

 

У західній частині міста розташований тракторний двір колишнього колгоспу ім. Тесленка. Увагу привертає старовинна будівля однієї з майстерень. Споруджена вона ще на початку 20 століття. З 1903 р. тут знаходилась земська учбова  реміснича майстерня.

 

Неподалік – територія школи  №3. Двоповерховий будинок школи, споруджений у 1914 р., також є пам’яткою культури – до революції тут безпосередньо знаходилася реміснича школа, яка мала столярний, слюсарний та ковальський  відділи. Є дані, що саме тут, у 1928 – 1931 роках, почав функціонувати  Лохвицький механічний технікум, переведений згодом на ст. Сталінку теперішня ст. Сула м. Заводське.  

           З 1932 р., в приміщенні діяла семирічка, яка на передодні війни стала середньою. Свого часу в ній навчався Герой Радянського Союз С.Ф.Севастьянов

   та письменник М.Є. Петренко.

У вересні 1941 р., гітлерівці перетворили школу на казарму, пізніше тут розміщався воєнний госпіталь.

            Після визволення краю від окупантів в будинку функціонує школа.

 

             Привертає увагу на вул. Шевченка двоповерховий корпус медучилища. Лохвичани пам’ятають, що до 1989 р. тут знаходилась найбільша у місті школа  №1. Але мало хто знає, що споруджений будинок був у 1910 р. для реального училища – першого у Лохвиці середнього навчального закладу, який почав свою діяльність 1911-1912 рр.

             Реформою 1920 р. реальне училище було перетворене в трудову школу №1. В 1922 р. неподалік від школи, було урочисто відкрито перший у Лохвиці пам’ятник Г.С.Сковороди.

Пам’ятки сакральної культури

Окрасою Лохвиці є велична споруда Благовіщенської церкви, яка розташована в самому центрі міста і є однією з перших місцевих кам’яних споруд. Благовіщенська церква – єдина, яка уціліла за радянських часів, адже на початку – 20 століття у Лохвиці діяло ще чотири церкви: Миколаївська, Преображенська, Покровська, Іванівська та Собор Різдва Пресвятої Богородиці, який був побудований у 1763 році за наказом останнього січового отамана Петра Калнишевського, як вдячність за проявлену мужність і героїзм лохвицьких козаків у війні з турками. 

«…В нашому місті зараз залишилась лише одна церква – мурована Благовіщенська, побудована у 1800 р. А були колись ще дерев’яні церкви: Миколаївська (1884), Преображенська (1786), Покровська (1800), кладовищенська церква Різдва Івана Предтечі (1844) /Іоанно – Предтеченська/, Собор Різдва Богородиці, зруйнований більшовиками…» (Панченко,О. Лохвицький край)

Прикрасою міста Лохвиця є Сосновий парк. Розташований він майже в центрі міста і займає територію близько 50 га. Тихий і затишний парк огинає неширока річка Суха Лохвиця – права притока Сули.

Сосновий парк — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення. Статус надано для збереження парку на лівобережжі річки.

 «…Народився парк у грізні роки становлення радянської влади. 4 лютого 1921 року голова Лохвицького політвиконкому Степан Кузьмич Луценко на V повітовому з’їзді рад висловлює думку про закладення парку відпочинку для трудящих, як символу нового, вільного життя. У 1922 році під час перших суботників комсомольці та молодь міста посадили чудовий сосновий парк, який став улюбленим місцем для відпочинку лохвичан. Посадкою дерев керував Конан Леонтій, який був спеціалістом в цій справі.

Ось що згадує жителька Лохвиці Наталія Гаврилівна Бабак:
– У 1922 році, ми насаджували невеликі стебельця сосен на широких луках, де колись була поміщицька земля. Росли там і кілька дубів. Одинадцять спиляли для потреб пожежної охорони, а один, найрозлогіший, залишили. Його бережно доглядали лохвичани.

Ходить у народі легенда, що під отим дубом любив мислити наш філософ Григорій Савич Сковорода. Адже найкоротший шлях з Чорнух до Харкова полягав саме через Лохвицю. Тим шляхом і ходив Сковорода..

Горбащенко Алла

Люди боялися містичних властивостей Кирикового саду та небезпечного місця річки Лохвиці на околиці міста.

 

Піонери гадали, що у склепі висять на ланцюгах гроби

 

Нині Кириків сад являє собою перелісок, розташований за кілька сотень метрів від крайніх дворів Лохвиці з боку виїзду до села Яхників, зовсім близько Западинців. Сліди панської садиби відшукати в останні 30 років важко, але моторошно стає навіть удень, коли в напівтемряві продираєшся до них крізь кущі та оповиті хмелем дерева. Про те, що менше століття тому сад був у розквіті, нагадують здичавілі старезні яблуні, плоди яких зовні схожі на сортові, а на смак більше нагадують дички. Навесні буяє бузок. Групами на схилі, що спускається до болота – долини річки Лохвиці – ростуть сосни. Чагарі терну, глоду й барбарису теж є нащадками вирощуваних у культурі рослин.

У повоєнні роки панський будинок Кирика Кириловича Петренка залишався у гарному стані. Ходили Лохвицею чутки, буцім у будинку й саду бродить нечиста сила, вночі туди краще й не потикатися, щоб не збожеволіти від незрозумілих звуків і мерехтливих вогників у болоті, чи й не заблукати в перелісках та болотах, які прилягають до саду. Також люди гадали, що із саду ведуть вузькі й низенькі підземні ходи, де заховані скарби. Але ніхто з бажаючих їх відшукати з підземелля не повертався.

Попри містичну славу, до Другої Світової в Кириковому саду була реміснича артіль, а в повоєнні роки – піонерський табір. Ще років 50 тому сад був улюбленим місцем відпочинку дітлахів із найближчих вулиць Лохвиці. Неподалік просторого панського будинку був родинний склеп. Знаючи страшні чутки, навіть виховані в дусі матеріалізму й атеїзму піонери боялися спати, переповідали в сутінках різні небилиці й гадали, що у склепі гроби висять на ланцюгах. Найсміливіші спускалися до склепу вдень із великим острахом і виявляли, що все давно розграбовано, не лише труни, а й маленької урни з прахом не лишилося.

С. НІКОНОВ

Народилися в Лохвиці 

МИХАЙЛО ДМИТРЕНКО: У ПОШУКАХ ДОСКОНАЛОСТІ.

Український маляр, монументаліст, графік, історик мистецтва Михайло Дмитренко, народився у Лохвиці 9 листопада 1908, розвивав традиції українського образотворчого мистецтва. Помер в  Детройті у 1997 році.

 

Ось тут увесь він перед нами –

Його життя не темний ліс.

У Лохвиці між лопухами

З веселкою Михайло ріс…

…І він збагнув буття одміни,

І в спадщину на славу слав

Молитву – пісню України

Веселкою намалював.

                      Олекса Веретенченко

Ісак Осипович Дунаєвський – видатний композитор, диригент, скрипаль, громадський діяч, один з основоположників оперети, музичної комедії. Але найбільше його звання – він наш земляк, народився в місті Лохвиця 30 січня 1900 р. Тут пройшло його дитинство і юність, тут розпочалась його творча біографія.

Композитор залишив нам велику творчу спадщину: 12 оперет, 3 балети, 2 кантати, музику до 88 драматичних спектаклів та 32 кінофільмів. Ним було створено більше 90 різних творів для джаз – оркестру та естради, симфонічних та фортепіанних творів. Але, мабуть, самі цінні «перлини» Дунаєвського – це його пісні, яких він написав більше ста.

«Він любив Україну, любив поезію, життя…»

Давид Ісакович Каневський, український  поет, журналіст,воїн, народився у м. Лохвиця

(23.03.1916 – 26.12.1944)

Читаємо і перечитуємо все, що належить до творчої спадщини поета: численні вірші, нариси, кореспонденції, оповідання, щоденники, листи. З кожної сторінки, з кожного рядка дивиться образ людини талановитої, скромної, образ солдата – співця.

Олександр Олександрович Пащенко (1929–1989), український хімік – технолог, доктор технічних наук, професор, член – кореспондент Академії Наук УРСР, двічі лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, лауреат премії Київського політехнічного інституту.

Народився у м. Лохвиця

Науковий доробок українського хіміка Олександра Олександровича Пащенка полягає  у розробці хімічних технологій.

Основний науковий напрям  його діяльності — розробка теоретичних і технологічних проблем синтезу і твердіння в'яжучих речовин, дослідження питань утворення і стійкості покриттів на основі елементоорганічних сполук. Розробив багато нових високоефективних цементів на основі кремній – органічних полімерів.

Григорій Леонтійович Пивоваров 

український скульптор – монументаліст, народився в м. Лохвиця

(22.03.1908–15.05.1942)

Костянтин Григорович Пивоваров – заслужений діяч мистецтв

Батько й син Пивоварови – українські діячі мистецтв. Костянтин Григорович Пивоваров – режисер, працював в українських театрах Сум, Донецька, Рівного, Вінниці, Чернівців, з 1986 по 1988 рік – головним режисером в Одеському українському музично – драматичному театрі. З 1981 року – заслужений діяч мистецтв УРСР. 40 років свого життя віддав становленню народної освіти у нашому повіті.

Творчість талановитого українського скульптора – монументаліста Григорія Леонтійовича Пивоварова, нашого земляка належить до найкращих надбань українського образотворчого мистецтва першої половини ХХ століття.

            В центрі його уваги стояли образи великих письменників минулого: бюсти Т.Шевченка – 1936, О.Пушкіна – 1937, І Франка – 1939,  та видатних діячів сучасної української культури: бюст О. Довженка – 1940., які відзначаються композиційною простотою, правдивістю й переконливістю. У 1939 році Григорій Пивоваров виготовив бюст свого земляка, письменника Архипа Тесленка. Він встановлений в рідному селі письменника Харківці Лохвицького району.

Я́ків Кузьми́ч Кайда́нов 

(19 березня 1779, Лохвиця — 8  грудня 1855, Санкт-Петербург) —видатний вчений – біолог, український ветеринарний лікар і ветеринарний фармаколог, один з організаторів вищої ветеринарної освіти в Російській імперії, дійсний статський радник — 1828. В 1828 – 1831 роках обіймав посаду віцедиректора медичного департаменту.

Нагороджений орденами святого Володимира 4 ступеню, святого Станіслава 1 ступеню, святої Ганни 2 ступеню, пожалуваний перснем з імператорським вензелем, нагороджений відзнаками за 20 та 25 років непохибної служби та бронзовою медаллю в пам'ять 1812 року.

.